Гепард

Голос отця Пірроне прозвучав так тихо, що князеві здалося, ніби це луна відповідає на його думки. Затиснутий своїм велетенським попутником у самий куток карети, бідолашний єзуїт страждав і тілом, і душею. Та, будучи людиною недурною, невдовзі він змирився із своїм становищем: справді, чого варті його ефемерні прикрощі в порівнянні з тим, що діється навколо?

— Погляньте, ваша вельможносте!

І священик показав пальцем на стрімкі схили гір навколо Конкадоро, освітлені останніми променями сонця. Вздовж усього хребта і на деяких вершинах густо мигтіли вогники багать, що їх кожної ночі розкладало військо повстанців, наводячи жах на палермські палаци й монастирі. Здавалося, що то блимають сотні лампад, засвічених невідомою рукою біля ліжка вмираючого.

— Бачу, бачу, панотче!

Князь раптом подумав про Танкреда. Можливо, він саме сидить навпочіпки біля одного з цих зловісних багать, перевертаючи своїми аристократичними руками палаючі головешки, які горять саме для того, щоб аристократичних рук більше не було. «Цей зайдиголова робить усе, що йому заманеться… Добрий з мене опікун, нічого не скажеш. Добре виховав хлопчика!»

Дорога побігла вниз, і перед очима подорожніх зовсім поруч виринуло оповите сутінками Палермо. Над густим скупченням низьких будиночків здіймалося кам’яне громаддя десятків чималих монастирів: чоловічих і жіночих, багатих і бідних, для благородних і простолюду, монастирів єзуїтів, бенедиктинців, францисканців, капуцинів, кармелітів, редемптористів, августинців… Вони здебільшого стояли поряд, по два й по три, і їхні округлі бані з невиразними м’якими контурами були схожі на груди, в яких нема молока. Саме ці монастирі надавали місту похмурого, гордовитого й якогось траурного вигляду, що його не могло змінити навіть яскраве сицилійське сонце. Тепер, у цю пізню вечірню годину, монастирі домінували над усім краєвидом. Саме проти них протестували запалені в горах вогні. Але люди, які зараз сиділи біля цих багать, мало чим відрізнялися від тих, що ховались за монастирськими мурами: і ті, і ті були егоїстичними фанатиками, пройнятими прагненням до влади або, інакше кажучи, до ситого неробства.

Взагалі дон Фабріціо не любив вдаватися у подібні роздуми, але зараз його спонукало до них глибоке занепокоєння долею Танкреда, а також чуттєве збудження, яке викликало в ньому глухий протест проти тих застиглих моральних догм, що їх втілювали в собі монастирі.

Дорога проходила повз квітучі апельсинові сади, і карету сповнив еротичний аромат апельсинового цвіту, розчиняючи в собі всі інші відчуття, як повний місяць розчиняє краєвид. Пашіння спінених коней, дух шкіри, якою була оббита всередині карета, запах самого князя і запах єзуїта — все розтануло в цих пахощах, і князеві раптом здалося, що на його очах оживають любострасні образи з арабських казок.

Отець Пірроне теж розчулився.

— Який це був би чудовий край, коли б…

«Коли б не ці єзуїти…» — подумав князь, відриваючись од солодких видінь. Але ту ж мить відігнав од себе цю злостиву думку і сердечно плеснув своєю могутньою рукою свого старого друга по капелюсі.

При в’їзді до міста, біля вілли Айрольді, карету зупинив патруль. Кілька голосів з апулійським та неаполітанським акцентом закричали «стій!», у мерехтливому світлі ліхтаря блиснули жала багнетів, але в цю мить якийсь унтер-офіцер упізнав князя, який сидів собі з циліндром на колінах.

— Пробачте, ваша вельможносте, проїжджайте.

Він навіть наказав одному із своїх солдатів сісти поруч з кучером, щоб провести карету повз інші пости. Карета покотилася вже повільніше; вона проминула віллу Ранкібіле і, проїхавши повз Террероссе і сади Віллафранка, в’їхала в місто через Порта Макведа. З шинку «Ромерес» на площі Кватро-Канті долинав гучний регіт офіцерів караульної служби, які жартували собі, п’ючи шербет з льодом. То була єдина ознака того, що життя в Палермо ще не припинилося. По безлюдних вулицях чітко відлунювали кроки патрульних, і в темряві виднілись їх білі, одягнуті хрест-навхрест портупеї. Обабіч вулиці монотонною вервечкою потяглися монастирі: абатства Дельмонте, Стигматів, Хрестоносців, Театинців; товстошкірі, чорні, наче смола, вони поринули у сон, немов запались у ніщоту.

— Я заїду за вами години через дві, панотче. Бажаю гарно помолитись!

Карета знову рушила, і князь почув, як отець Пірроне спантеличено грюкає у монастирську браму.