Гепард

Слуга став навшпиньки, щоб допомогти князеві надягти коричневий сюртук, потім простяг напахчений бергамотовою есенцією носовик. Дон Фабріціо поклав у кишені ключі та гроші і почепив золотий ланцюжок годинника. Потім ще раз оглянув себе у дзеркалі: нічого не скажеш, він ще був дуже гарний. «Розпусне старе луб’я! Які грубі жарти у цього поганця! Хотів би я бачити, яким буде цей сухорлявий жевжик у мої літа…»

Від кроків князя у вікнах салонів, крізь які він проходив, дзвеніли шибки. Потоки сліпучого світла заливали кімнати й коридори, спокій і порядок панували в усьому будинку. В його будинку! Спускаючись по сходах, князь раптом зрозумів: «Для того щоб усе залишилось по-старому…» Танкред мав клепку в голові: князь завжди був упевнений, що з цього хлопця будуть люди.

Крізь шпарки у віконницях до безлюдної контори князівського маєтку проникали тоненькі сонячні промені. Хоч це приміщення було здавна призначене для вирішення всіляких суєтних справ, вигляд воно мало величний і суворий. На навощеній підлозі відбивались побілені стіни і довгий ряд картин у важких чорних з позолотою рамах. На них яскравими барвами були зображені родові маєтності князя: Саліна, острів з двома схожими одна на одну горами посеред пінистого моря, на якому гойдалися прикрашені прапорами галери; Кверчета з купками низеньких хатинок навколо невеличкої церковці, до якої звідусіль гуртами стікались прочани; мальовниче Раґаттізі, затиснуте з усіх боків гірськими ущелинами; крихітне Арджівокале, загублене посеред безкрайнього пшеничного поля, на якому виднілися постаті женців; Доннафуґата з розкішним палацом у стилі бароко, до якого прямувала валка яскраво-червоних, зелених та жовтих карет, а з них виглядали строкаті капелюшки, музики із скрипками та слуги з величезними пляшками; над цими маєтками, як і над усіма іншими, в прозорій блакиті безхмарного неба танцював вусатий усміхнений гепард. Своєю урочистістю кожне з цих полотен звеличувало всеосяжну і мудру владу дому Саліна. І, звичайно, було б помилкою по цих барвистих шедеврах наївного мистецтва минулого століття судити про справжні розміри та вигляд зображених на них маєтностей, а тим більше — про прибутки князівського роду, якими, до речі, тоді ніхто не цікавився. Протягом цілих століть багатство виявлялося тільки у розвагах та втіхах, у розкішному житті, і, коли акт про скасування феодальних прав позбавив рід Саліна певних привілеїв, водночас звільнивши від усіх обов’язків, воно, мов старе вино, дало осад у вигляді жадібності та хворобливої помисливості, зберігши лише свою п’янкість і барву. Вино з часом псується — подібне трапилось і з салінівським багатством. Від цього багатства, яке саме довело себе до краху, лишились лиш ефірні олійки, які миттєво випаровувались. Одна за однією безслідно зникали ошатні родові маєтності, і лише їхні назви та барвисті полотна в князевій конторі нагадували про те, що вони колись справді існували. А ті, що залишились, скидались на зграйку ластівок восени, що посідали на гілочках дерев перед тим, як відлетіти у вирій. Але їх ще безліч… Здавалось, не буде їм ні кінця, ні краю.

Проте, входячи до контори, князь завжди відчував якесь невдоволення. В центрі кімнати стояв величезний жовтий, інкрустований чорним деревом секретер з незліченними шухлядами, шкатулками, тайниками та відкидними перегородками й полицями. На цій махині зі світлої з чорною інкрустацією деревини, мов на театральному коні, були прилаштовані всілякі хитромудрі механізми, секрету яких уже ніхто, крім хіба що злодіїв, не знав. Тепер там лежали купи паперів, і хоч передбачливий князь подбав про те, щоб більшість з них стосувалась лише тих сфер, де панують вічні закони астрономії, решти було досить, щоб сповнити його серце відчаєм. Перед очима в нього раптом постав письмовий стіл у кабінеті короля Фердинанда в Казерті, теж завжди завалений усілякими справами, що потребували негайних резолюцій; так люди створюють собі ілюзію, що можуть затримати хід подій, які в цей час розвиваються незалежно від їхньої волі.

Дон Фабріціо раптом подумав про медичний препарат, недавно винайдений у Сполучених Штатах, який давав змогу безболісно переносити найсерйозніші операції і не втрачати самовладання в годину найтяжчих страждань. Цей вульгарний сурогат античного стоїцизму і християнської покірливості було названо морфієм. Нещасному обмеженому Фердинанду морфій заміняла безглузда канцелярська писанина, так само як астрономія — рафінованому дону Фабріціо. Князь відігнав од себе думки про Раґаттізі, яке вже було втрачено, та Арджівокале, якому теж загрожував продаж, і весь поринув у читання останнього номера «Journal des Savants». «Les dernières observations de l'Observatoire de Greenwich présentent un intérêt tout particulier…»[68]