Гепард

Залишивши пустотливого Бендіко в саду, дон Фабріціо піднявся по сходах, пройшов салони, в яких його дочки балакали про своїх палермських подруг (при наближенні князя дівчата підводилися, сповнюючи кімнати шурхотом шовку), потім знову зійшов довгими, вузенькими сходами і опинився в залитій яскравим блакитним світлом обсерваторії. Отець Пірроне вже, мабуть, устиг помолитися й випити чашку міцної кави з улюбленими монреальськими бісквітами і тепер сидів, увесь поринувши в алгебраїчні формули. Обидва телескопи і три далекоглядні труби, осліплені сонцем, тепер мирно спали із закритими чорними накривками окулярами, немов добре навчені звірі, які знають, що їсти їм дадуть лише ввечері.

Побачивши князя, священик відірвався від своїх обчислень і нараз пригадав, у якому жалюгідному становищі він був опинився минулого вечора. Він підвівся, шанобливо привітався з доном Фабріціо, але не міг стриматись, щоб не запитати:

— Ваша вельможність прийшли сповідатися?

Князь, у якого сон та недавні розмови розвіяли згадки про нічну пригоду, здивувався:

— Сповідатись? Але ж сьогодні не субота! — Та за мить він усе пригадав і посміхнувся: — Далебі, панотче, це ні до чого. Ви вже й так усе знаєте.

Ця спроба зробити з нього співучасника своїх пригод роздратувала єзуїта.

— Ваша вельможносте, сенс сповіді полягає не в переказі фактів, а в каятті. Доти, поки ви не покаєтесь і не визнаєте своєї провини, на вашій душі лежатиме смертний гріх, незалежно від того, знаю я про ваші вчинки чи ні.

Здувши пушинку, яку помітив на рукаві, він знову поринув у абстрактні обчислення.

Але князь відчував такий глибокий душевний спокій після своїх вранішніх політичних відкриттів, що лише посміхнувся у відповідь на те, що іншим разом назвав би нахабством. Він відчинив одну із стулок башточки. Перед ним в усій своїй красі відкривався краєвид. У сліпучому сонячному сяйві все навкруги немов утратило свою вагомість: море на обрії видавалось прозорою однорідною плямою; гори, що вночі виглядали такими неспокійними і грізними, неначе перетворилися на клуби пари, що ось-ось мала розсіятись у повітрі; а похмуре Палермо так слухняно принишкло навколо монастирів, немов отара овець біля своїх пастухів. Навіть чужоземні кораблі на рейді, що прибули на випадок заворушень, не наводили на думку про небезпеку серед цього величного спокою. Сонце, яке цього ранку 13 травня ще невисоко піднялося на небі, поставало справжнім володарем Сицилії: жорстоке й невблаганне, запаморочливе, мов наркотик, воно пригнічувало людську волю і тримало все живе в стані рабської покори, заколисуючи у неспокійних снах, бурхлива свавільність яких вихлюпувалась у реальне життя.

«Потрібен буде не один Віктор-Еммануїл, щоб знешкодити цей магічний дурман, що ллється на нас з небес».

Отець Пірроне підвівся, поправив пояс і, підійшовши до князя, простяг руку.

— Ваша вельможносте, я був надто зухвалий. Не позбавляйте мене своєї прихильності, але благаю вас — висповідайтесь.

Кригу було пробито. Князь виклав отцеві Пірроне свої політичні передбачення. Але єзуїт був далекий від того, щоб поділяти його спокій, і знову став уїдливим:

— Відверто кажучи, ви, аристократи, вступаєте в змову з лібералами, та що я кажу — з самими масонами, за наш кошт, за кошт церкви. Адже ясно, що наші багатства, ті багатства, які є власністю бідних, будуть захоплені і поділені між найбезсоромнішими верховодами. А хто після цього рятуватиме від голоду тих нещасних, яких зараз годує і опікає Церква?

Князь мовчав.

— А знаєте, як вони втихомирюватимуть цю охоплену відчаєм юрму? Не знаєте? Ну, то я скажу вам, ваша вельможносте! Їй кинуть спочатку один шматок, потім другий, а далі і всі ваші землі. І Всевишній таким чином установить своє правосуддя, хоч і за допомогою масонів. Наш Господь зцілював сліпих тілесно, але хто допоможе сліпим душею?