Гепард

Коли дзвінок почав скликати всіх до столу, князь і отець Пірроне були вже цілком заспокоєні; з’ясувавши для себе сенс політичних подій, обидва немов піднеслися над ними. Атмосфера незвичайного спокою поширилася по всій віллі. І обід, головна трапеза дня, минув без інцидентів. Усі вже сиділи за столом, як раптом у двадцятирічної княжни Кароліни одірвалася погано прикріплена букля і впала на тарілку. Будь-якого іншого дня ця пригода могла б зіпсувати всім настрій, але зараз вона викликала лише загальний добродушний сміх. Коли її брат, який сидів поруч, підняв буклю і приколов її до свого коміра, звідки вона звисала, мов чернецька відлога, навіть сам князь не міг стримати посмішки. Ні для кого вже не було таємницею, куди і чого поїхав Танкред, і всі, за винятком хіба мовчазного Паоло, збуджено обговорювали цю подію. Доля Танкреда нікого особливо не турбувала, крім князя, який і досі відчував у глибині душі якусь невиразну тривогу, та Кончетти, на біле прекрасне чоло якої немов упала тінь. «Дівчинка, мабуть, закохана в цього пройду. Це була б чудова пара. Але боюсь, що Танкред націляється вище, тобто нижче». Цього дня, заспокоєний ранковими роздумами, дон Фабріціо знову став добрим та лагідним. Щоб утішити дочку, він почав говорити про неефективність зброї королівської армії і пояснив, що брак гвинтової нарізки в рушницях не дозволяє надати кулі достатньої пробивної сили. Мало хто зрозумів ці надто вчені технічні пояснення, але всі, навіть Кончетта, відчули себе спокійніше: війна, цей жахливий і огидний хаос, на їхніх очах була зведена до охайної діаграми, яка показує співвідношення сил. На десерт подали улюблене князеве желе з ромом, яке зранку замовила вдячна за чоловікові пестощі княгиня. Желе виглядало грізно, бо мало форму фортеці, з гладенькими, слизькими мурами, оточеної з усіх боків бастіонами та ескарпами, на яких стояло червоно-зелене військо вишень та фісташок. Проте стіни фортеці були прозорі і напрочуд м’які — ложка проходила в них надзвичайно легко. Коли, обійшовши весь стіл, таріль опинився, нарешті, перед шістнадцятирічним Франческо-Паоло, на ньому залишились самі тільки руїни. Звеселений ромом та смачними ягодами, князь з посмішкою стежив, як під дружним натиском ложок падала ця могутня споруда. Потім підняв склянку з недопитою марсалою, обвів поглядом усю родину і, зупинивши його на засмученій блакитноокій Кончетті, промовив:

— За здоров’я нашого любого Танкреда! — І одним духом вихилив склянку.

Вензель «F. D.», який раніше чітко вирізнявся на тлі золотистого вина, раптом наче зник.

Контора, до якої дон Фабріціо знов зайшов по обіді, була тьмяно освітлена скісним промінням сонця, і великі картини, тепер огорнені тінями, вже не докоряли йому.

— Благослови вас, Боже, ваша вельможносте, — прошепотіли Пасторелло та Ло Нігро — орендатори, що принесли ту частину чиншу, який платили натурою.

Вони стояли, тримаючи в руках капелюхи, і на їхніх ретельно виголених, обпалених сонцем обличчях застиг здивований вираз. Від них тхнуло кошарою. Князь приязно порозмовляв трохи з ними своєю стилізованою під діалект мовою: поцікавився, як ся мають їхні родини, який приплід дає худоба, чого можна сподіватися від нового врожаю. І, нарешті, запитав:

— Ви щось принесли?

Селяни дружно закивали головами, примовляючи, що все складено в сусідній кімнаті. Князеві раптом стало трохи ніяково: ця розмова нагадала йому аудієнції у короля Фердинанда.

— Зачекайте кілька хвилин — Феррара випише вам квитанції.

Князь дав кожному по парі дукатів, хоч те, що вони принесли, не коштувало таких грошей.

— Випийте по склянці за моє здоров’я.

Потім пішов оглядати чинш. На підлозі посеред кімнати лежали чотири десятикілограмові кулі молодого сиру, який завжди викликав у нього огиду, а поруч були звалені на купу шестеро молочних ягнят: під їхніми патетично відкинутими головами чорніли великі порізи, крізь які зовсім недавно вийшло життя. Животи в них були вже розпороті, і звідти виглядали синюваті нутрощі. «Хай прийме Господь його душу», — промовив князь сам до себе, згадавши нещасного солдата. Чотири пари зв’язаних курей, сполоханих Бендіко, відчайдушно били крильми об підлогу. «Ще один приклад безпідставного страху, — подумав князь. — Для них собака не становить жодної небезпеки, він навіть не наважиться торкнутися їх, бо знає, що від них йому болітиме живіт». Проте це видовище крові й страху викликало в ньому відразу.

— Пасторелло, віднеси цих курей до курника, в конторі їм нічого робити. Наступного разу ягнят неси просто на кухню: тут не можна бруднити. А ти, Ло Нігро, піди скажи Сальваторе, щоб негайно прибрав тут і виніс кудись цей сир. Відчини вікно, хай трохи провітриться.

За хвилину до контори зайшов Феррара з квитанціями.

Коли князь знову піднявся до кабінету, де мав звичку відпочивати після обіду на червоному дивані, то побачив, що там на нього чекає його старший син Паоло, герцог ді Кверчета. Хлопець набрався хоробрості і вирішив поговорити з батьком. Худий, низенький, смаглявий, він виглядав старшим, ніж дон Фабріціо.