Гепард

За годину, підживившись і трохи відпочивши, подорожні рушили далі. Зморені коні насилу переставляли ноги, але знайомий краєвид здавався вже не таким зловісним, і час минав швидко. Усі впізнавали знайомі околиці — улоговину Драґонара й перехрестя Мізільбезі, місця колишніх вилазок та пікніків, а невдовзі з-за пагорка виринула церковця Милостивої Богоматері, яка бувала найдальшою метою їхніх піших прогулянок. Княгиня задрімала, а дон Фабріціо, який сидів поруч, почував себе цілком щасливим. Його ще ніколи так не приваблювала перспектива пожити три місяці в Доннафуґаті, як тепер, у серпні 1860 року. Взагалі князеві завжди подобалась місцевість, люди, феодальний устрій життя в Доннафуґаті, а недавно, вперше за багато років, він відчув, що може легко обійтись і без спокійних вечорів у затишній обсерваторії, і без випадкових побачень із Маріаніною. Одверто кажучи, те, що протягом останніх трьох місяців відбувалось у Палермо, викликало в князя глуху відразу. У своїй гордині він хотів бути єдиним, хто розумів би ситуацію і міг спокійно зустріти цих блазнів у червоних сорочках, але уже встиг переконатись, що ясновидіння не було монополією дому Саліна. Усі палермці здавались щасливими, за винятком хіба що мізерної жменьки дрібноголових буркунів; Мальвіка, його свояк, умудрився потрапити до лабетів поліції Диктатора[77] і десять днів просидів у буцегарні, а обережний, хоч і не менш невдоволений Паоло залишився у місті, де з головою поринув у підготовку якоїсь дріб’язкової змови. Всі інші бурхливо виявляли свою радість: чіпляли на капелюхи трибарвні кокарди, цілими днями марширували по вулицях, галасували, декламували вірші, виголошували промови. Спочатку вся ця веремія мала якийсь сенс: одні з городян вітали нечисленних поранених, що походжали головними вулицями, інші гамселили в темних провулках бурбонських шпигів — одне слово, усі якось допомагали встановлювати новий лад. Але після того, як рани у героїв загоїлись, а вцілілі королівські шпиги вступили до нової поліції, ця метушня почала здаватися князеві безглуздим і гротескним фарсом, хоч вона й не була для нього несподіванкою. Все це, на йому думку, було зовнішнім виявом кепського виховання, бо в основі своїй економічний та соціальний уклад життя в країні залишився без істотних змін, точнісінько, як він передбачав. Дон П’єтро Руссо дотримав свого слова: в околицях вілли Саліна не пролунало жодного пострілу, а якщо в палермському палаці і вкрали китайський порцеляновий сервіз, то винен у цьому був сам головотес Паоло, який наказав скласти порцеляну в кошики, а потім, злякавшись обстрілу, залишив усе посеред двору. Дурні були б слуги, якби проґавили таку нагоду!

П’ємонтці (це нейтральне слово подобалось князю більше, ніж звеличувальне «ґарібальдійці» чи зневажливе «ґарібальдисти») з’явились до нього якщо й не з капелюхами в руці, як провіщав Руссо, то, в усякому разі, приклавши руку до козирка своїх червоних кепі, не менш потворних, ніж кашкети бурбонських офіцерів.

У кінці червня на віллу Саліна у супроводі ад’ютанта прибув молодий генерал у червоному мундирі з чорними петлицями — гості хотіли оглянути знамениті фрески на стелях. Попереджений за добу раніше Танкредом, князь встиг як слід підготуватися до зустрічі: він наказав зняти й винести з салону парадний портрет Фердинанда II і повісити на його місце єрусалимський пейзаж невідомого автора «Озеро Вифезда» — переміна ця була доцільною як з естетичних міркувань, так і з політичних.

Генерал, жвавий тридцятирічний тосканець, неабиякий любитель похизуватися та побазікати, відзначався, зрештою, ввічливістю й хорошими манерами. Він з належною пошаною звертався до князя «ваша вельможносте», хоч це докорінно суперечило першим декретам Ґарібальді. Жовторотий дев’ятнадцятирічний ад’ютант сам був міланським графом і зачарував дівчат своїми лакованими чоботами та гаркавим «р» на французький манір.