Гепард

Вони прибули разом з Танкредом, якого під час одного бою зробили капітаном. Він сам трохи спав з лиця від страждань, яких йому завдала рана, але у своєму червоному мундирі виглядав таким же привабливим та життєрадісним, як і раніше. Він був у найкращих стосунках з «переможцями»: вони були на «ти» і називали один одного «мій доблесний друже» — п’ємонтці з дитячою радістю, а Танкред із знайомою князеві ледь помітною іронією в своєму гугнявому голосі. Спочатку дон Фабріціо прийняв гостей з холодною ввічливістю, але потім вони зуміли розвеселити його, то ж він геть заспокоївся і запросив їх на обід через три дні. Це було незабутнє видовище: генерал наважився заспівати «Знов знайшов я веселу місцинку»[78], а Кароліна акомпанувала йому на роялі. Танкред байдуже перегортав ноти, немов не помічав, як вони фальшивлять. А тим часом юний міланський граф, сидячи на дивані поруч Кончетти, розповідав їй про свою любов до апельсинового цвіту і відкривав їй поезію Алеардо Алеарді[79]. Вдаючи, що уважно слухає ад’ютанта, Кончетта не зводила засмучених очей з байдужого обличчя кузена, що здавалось блідішим, ніж звичайно, у мерехтливому світлі фортепіанних свічок.

Вечір пройшов ідилічно, а потім було багато інших, не менш ідилічних вечорів, і на одному з них генерала попросили взяти під свою опіку «старого, недужого отця Пірроне», якому, згідно з новим законом про депортацію єзуїтів, загрожувало вигнання. Генерал, який вже встиг полюбити лагідного священика, вдав, що повірив у його кепське здоров’я, і незабаром домігся для нього дозволу залишитись на Сицилії. Цей епізод зайвий раз переконав дона Фабріціо у правильності його передбачень.

Протекція генерала виявилась також неоціненною, коли виникла потреба дістати перепустку для подорожування у цей неспокійний час. Лише завдяки йому князеві дозволили виїхати з родиною на літо до милої його серцю Доннафуґати, а молодому капітанові, незважаючи на те, що революція тривала, дали місячну відпустку, і він зміг вирушити разом з родиною. Взагалі ж, якщо відкинути проблему перепусток, лаштування до від’їзду були довгими і марудними. Довелося почати дипломатичні переговори з «впливовими людьми» в Джірдженті[80] — переговори, що закінчились ввічливими посмішками, потисками рук та брязкотом дукатів. Таким чином, князь дістав щось на зразок другої перепустки, набагато ефективнішої за першу. Залишалось спакувати масу всіляких речей та продуктів, відіслати заздалегідь слуг та кухарів, розібрати невеличкий телескоп та умовити Паоло, щоб той залишився в Палермо. Після цього можна було від’їжджати. Генерал та його юний ад’ютант прийшли прощатися з букетами квітів і довго махали своїми кепі вслід каретам. У відповідь з віконця князівського берлина вихилився чорний шапокляк, але маленька, обтягнута чорною мереживною рукавичкою рука, яку так прагнув побачити молодий граф, спокійнісінько лежала на колінах Кончетти.

Ця триденна подорож була жахлива. Шляхи, славнозвісні сицилійські шляхи, через які князь Сатріано втратив свою посаду намісника, являли собою вузькі, вибоїсті смужки землі, вкриті товстим шаром м’якого пороху. Перша ніч, яку подорожні провели в Марінео у знайомого нотаря, була більш-менш стерпна, але друга, на яку їм довелося зупинитись у поганенькому заїзді в Пріцці, перетворилась для них на суцільні тортури: вони ні на мить не склепили очей, лежачи по троє в одному ліжку і відбиваючись від бридких паразитів. На третю ніч зупинилися в Бізаквіно, де в готелі вже не було блощиць, але натомість під час вечері князь знайшов тринадцять мух у своїй склянці з шербетом і погано спав від задушливого смороду екскрементів, що йшов і з вулиць, і з суміжної вбиральні. Він прокинувся на світанку, весь вкритий липким потом, і раптом подумав, що ця подорож дуже схожа на все його життя: спочатку пишні зелені долини, потім круті підйоми, небезпечні перевали і, нарешті, ось ця до відчаю одноманітна горбата і мертва пустеля без кінця і краю. Подібні роздуми — найгірше, що може трапитись з літньою людиною, і хоча князь знав, що їх незабаром розженуть денні клопоти, він усе одно не міг позбутися гострого душевного болю, бо добре знав, що ці думки залишають у душі чорний осад, який, щоденно нагромаджуючись, зрештою і призводить до смерті.

Перші промені сонця загнали ці сумні думки кудись у закутки підсвідомості. Доннафуґата з її старовинним палацом, закладеним святими предками, з її прекрасними фонтанами і неповторною атмосферою вічної юності була зовсім близько. Там жили милі, прості і вірні люди. Але тут його схвилювала одна думка: хтозна, як вплинули на їхню вірність останні події. «Що ж, скоро побачимо».

Вони вже майже прибули на місце, коли у віконце карети заглянув усміхнений Танкред.

— Готуйтесь, за п’ять хвилин будемо вдома!

Танкред був надто тактовним, щоб в’їхати до містечка раніше від князя. Він стримав коня і вже до самої Доннафуґати не віддалявся од карети дона Фабріціо.