Гепард

У церкві, поміж важкими колонами з червоного мармуру, вже товпились цікаві, і князівська родина зайняла своє звичне місце на хорах. Перед тим як сісти, дон Фабріціо у всій своїй величі показався юрмі. Поки тривала церемонія вітання, княгиня мало не зомліла від утоми й задухи, а байдужий до відправи Танкред, вдаючи, що відганяє мух, раз у раз торкався рукою білявої голівки Кончетти. Все минуло якнайкраще, і після короткого напучення монсеньйора Троттоліно гості зробили глибокий поклін перед вівтарем і вийшли з церкви на залитий сонцем майдан.

Внизу сходів представники влади почали прощатися, і попереджена заздалегідь княгиня запросила на обід мера, священика та нотаря. Оскільки священик був парубком через свій сан, а нотар — через переконання, питання їхніх дружин не стояло, що ж до мера, то княгиня невиразно натякнула йому, що він може прийти з дружиною. Проте, як і слід було сподіватись, дон Калоджеро відповів, що його Бастьяна — гарна, але надто проста селянка, з якою він ще ні разу не наважився з’явитися на людях — занедужала. Зате всі досить-таки здивувались, коли він раптом додав:

— Якщо ваша вельможність дозволить, я прийду з дочкою. Вона мені вже вуха протуркотіла своїми проханнями представити її, вже дорослу, вашій родині.

Князь, природно, не заперечував і, помітивши Чіччо Тумео, що боязко виглядав з-за плечей начальства, гукнув:

— Ви, звичайно, теж приходьте і не забудьте привести Терезіну! — Потім, обернувшись до решти, сказав: — А після обіду, о пів на десяту, ми з радістю приймемо всіх наших друзів.

Містечко довго коментувало ці останні слова дона Фабріціо. Князь переконався, що Доннафуґата залишилась такою, як і раніш, а доннафуґатці побачили, що князь значно змінився: раніше він ніколи не розмовляв з простим людом так сердечно. З цього моменту і почався незримий занепад його престижу.

Князівський палац стояв неподалік од церкви. Дивлячись на нього з майдану, важко було уявити, що за цим скромним фасадом з сімома вікнами, які виходили на площу, на цілих двісті метрів тяглися такі величезні споруди. Різні за своїми стилями, вони створювали єдиний ансамбль навколо трьох просторих внутрішніх дворів і вікнами виходили до великого огородженого парку. Біля центральної брами наші подорожні стали об’єктом нових виявів гостинності. Дон Онофріо Ротоло, князівський дворецький, ніколи не брав участі в офіційній церемонії в’їзду князя в містечко. Вихованець школи княгині Кароліни, він дивився на простолюд, як на отару баранів, і, на його думку, в Доннафуґаті князь міг вважати, що він удома, лише переступивши поріг палацу. Тому старий, низенький, бородатий дон Онофріо стояв за два кроки від брами, поруч із своєю молодою опасистою дружиною, на чолі групи слуг та восьми стражників з позолоченими емблемами гепарда на кашкетах; у руках у них були вісім великих, не таких вже й безневинних рушниць.

— Я щасливий вітати ваших вельможностей у вашій домівці і передаю вам палац точнісінько в такому стані, в якому прийняв.

Дон Онофріо Ротоло належав до тих нечисленних близьких до князя людей, що користувалися його щирою повагою: він був чи не єдиний з усіх князевих слуг, хто не обкрадав свого хазяїна. Чесність його інколи переходила в манію: розповідали, наприклад, як одного разу при від’їзді княгиня залишила на столі склянку з недопитим лікером, а через рік, повернувшись до палацу, знайшла її на тому самому місці, потьмянілу від висохлого в ній трунку. Дон Онофріо не наважився навіть доторкнутись до нього, бо «це частка князівського майна, і ніхто не має права пускати його на вітер».

Обмінявшись компліментами з доном Онофріо та його дружиною, княгиня, що ледве трималась на ногах, одразу пішла відпочивати, а дівчата з Танкредом побігли до тінистого парку. В супроводі дворецького князь обійшов головний палац. Скрізь панував ідеальний порядок: на великих картинах у масивних рамах не було жодної порошинки, палітурки старовинних книг тьмяно вилискували золотом, полуденне сонце вигравало сліпучими відблисками на сірому полірованому мармурі колон. За останні п’ятдесят років тут нічого не змінилось. Після бурхливого виру останніх подій дон Фабріціо вперше відчув свіжий приплив бадьорості та спокійної впевненості в собі і приязно поглядав на дворецького, який дріботів поруч нього.

— Доне Онофріо, ви мені нагадуєте одного з тих казкових гномів, що стережуть скарби. Ми всі вам дуже вдячні.

Раніше почуття вдячності у князя до свого слуги було теж велике, але досі вимовити ці слова в нього не повертався язик.

— Я лише виконую свій обов’язок, ваша вельможносте. — І щоб приховати схвильованість, почав чухати вухо довжелезним нігтем лівого мізинця.