Гепард

Це трохи заспокоїло князя. Чи можна серйозно ставитись до того, як розтлумачує це дурне дівчисько залицяння такого пройди, як Танкред? Цілком імовірно, що це в неї химерний плід уяви, один із тих «солодких снів», які тривожать спокій монастирських вихованок. Поки що він не бачить ніякої безпосередньої небезпеки.

Небезпека! Князя здивувала та жорстока чіткість, з якою пролунало в його душі це несподіване слово. Чому небезпека і для кого? Він щиро любив свою лагідну і завжди покірну дочку, яка терпляче зносила найдикіші прояви батькового самодурства. Зрештою, він переоцінював цю її покірливість і м’якість. Його природний нахил усувати будь-яку загрозу власному спокою не давав йому помітити жорстких зблисків, які спалахували в очах дівчини, коли його примхи, яким вона підкорялася, були справді нестерпними. Князь дуже любив цю свою дочку. Але ще більше князь любив свого небожа і знав, що той відповідає йому тим же, хоч і ховається за машкарою іронії. Останнім часом у дона Фабріціо викликав щире захоплення гострий розум Танкреда, його вміння пристосовуватись до ситуації, житейська мудрість та природжена здатність відчувати нюанси, що дозволяли йому вимовляти модні демагогічні фрази так, щоб лиш окремі втаємничені розуміли, що для нього, князя Фальконері, це всього лиш минуща забава, якій він віддається тільки тому, що вона його розважає. А для їхнього середовища, ще й для людей з вдачею дона Фабріціо, здатність розважати забезпечувала чотири п’ятих прихильності до людини. На його думку, Танкреда чекало блискуче майбутнє. Він міг стати прапороносцем аристократії, коли вона, переодягшись у нові мундири, піде в контратаку проти нового соціального устрою. Для цього йому бракувало одного — грошей; бо грошей у Танкреда катма. Тепер, коли титули вже мало важать, йому, щоб нажити слави в політиці, будуть потрібні гроші, багато грошей — щоб підкупити прихильників, задобрити виборців і жити в розкошах, приголомшуючи своїх супротивників. Жити в розкошах… Чи зможе чеснотлива Кончетта з її пасивністю допомогти своєму честолюбному чоловікові піднятися по слизьких щаблях нової соціальної драбини? Тиха, сумирна Кончетта? Вона завжди залишатиметься такою ж боязкою пансіонеркою, як тепер, повиснувши каменем на шиї свого чоловіка.

— Ви можете, отче, уявити собі Кончетту, скажімо, дружиною посла у Відні чи Санкт-Петербурзі?

Отець Пірроне здивовано вирячив очі.

— Не розумію, що тут може бути спільного?

Дон Фабріціо не завдав собі клопоту пояснити, поринувши в тяжкі роздуми. Гроші? Звичайно, у Кончетти буде посаг. Але маєтності родини Саліна буде розділено на вісім нерівних частин, а вона наймолодша з дочок — чи багато ж припаде на її долю? То що ж? Танкредові потрібна інша партія. Марія Санта-Пау, наприклад, у якої вже є чотири маєтки, а згодом буде ще більше, бо всі її дядьки — священики, нежонаті і, до того ж, ощадливі; або котрась із дочок Сутери, бридких, зате багатих. Кохання. Авжеж, кохання. Вогонь і полум’я протягом року і попіл протягом тридцяти. Хто-хто, а він добре знав, що таке кохання… А перед цим Танкредом жінки завжди падатимуть, мов стиглі груші…

Він раптом відчув холод — вода на його тілі випарувалась, руки стали холодні, мов лід, пучки зморщились. А попереду стільки нудних розмов! Ні, їх треба уникнути…

— Я мушу одягтися, панотче. Скажіть, будь ласка, Кончетті, що я її прощаю; ми поговоримо про все це детальніше, коли впевнимось, що йдеться не лише про мрії романтичної пансіонерки. На все добре, панотче.

Він підвівся і вийшов до вмивальні. З боку церкви долинули повільні тужливі переливи подзвіння. Хтось помер у Доннафуґаті, чиєсь виснажене тіло не витримало пекельного сицилійського літа, у когось не вистачило снаги дочекатись дощів… «Йому пощастило, — подумав князь, намащуючи вуса брильянтином. — Його тепер вже не турбує ні доля дочок, ні їхній посаг, ні чиїсь політичні кар’єри». Це ефемерне ототожнення невідомого небіжчика з собою заспокоїло князя. «Поки є смерть — є надія», — подумав він і тієї ж миті збагнув, як безглуздо вдаватись до такого відчаю лише через те, що одній з його дочок закортіло вийти заміж. «Се sont leurs affaires, après tout»[89], — промовив він сам до себе по-французькому, як робив завжди, коли хотів почувати себе безтурботним. Потім, зручно вмостившись у кріслі, задрімав.