Гепард

За якусь годину він прокинувся і, підбадьорений, спустився до парку. Сонце вже хилилось до заходу, і його лагідні промені милостиво осявали араукарії, сосни, могутні кам’яні дуби, якими здавна славився маєток у Доннафуґаті. З глибини головної алеї, що полого спускалась до фонтану Амфітрити поміж двома шерегами лаврових дерев та безносих мармурових богинь, долинав глухий шум, немов десь далеко йшов дощ. Князь прискорив крок — йому раптом захотілося якнайшвидше оглянути ці знайомі з дитинства місця. З рогів тритонів, із золотистих черепашок наяд, з ніздрів морських чудовиськ виривались тоненькі цівки води і блискучими краплинками розсипалися по зеленуватій поверхні басейну, утворюючи хмарки водяного пилу, сотні бульбашок, маленьких хвильок та коловоротів. Від усього фонтану, з його теплою водою, порослими оксамитним мохом каменями, віяло насолодою, далекою від усякого страждання. На невеличкому острівці в центрі круглого басейну веселий заповзятливий Нептун, створений чуттєвим, хоч і невправний різцем, пригортав млосну, згідливу Амфітриту. Пупок богині, вологий від бризок фонтану, блищав на сонці і немов вабив до пристрасних поцілунків у таємничих глибинах підводного царства. Охоплений спогадами, дон Фабріціо зупинився і довго не відривав сумних очей від цих мармурових коханців.

— Дядечку, йди поглянь на чужоземні персики. Вони тут чудово прийнялися. І облиш, нарешті, милуватися цим непристойним видовиськом. Адже воно не для людей твого віку.

Насмішкуватий голос Танкреда, який тихенько, мов той кіт, підійшов до князя, вирвав його із любострасного заціпеніння. Глянувши на свого небожа, князь раптом відчув, як серце його пронизало гостре почуття роздратування. Це через цього чортового жевжика з тонким станом під темно-синім сюртуком дві години тому його мучили гіркі роздуми про смерть. Відтак він усвідомив, звідки взялося це роздратування — від страху, що небіж заговорить з ним про Кончетту. Проте невдовзі князь заспокоївся — коли б Танкред збирався зараз сповідатися йому в коханні до його дочки, то поводився б інакше. У погляді юнака світилася та іронічна ввічливість, з якою молоді люди завжди дивляться на літніх. «Вони можуть дозволити собі бути лагідними з нами; адже вони певні, що стануть зовсім вільними, тільки-но поховають нас!» Вони пішли оглядати «чужоземні персики». Живці від якогось німецького сорту, прищеплені два роки тому, чудово прийнялися. Правда, на обох деревцях висіло не більше дюжини плодів, але це були великі, гарні, пахучі персики, з ніжним, ледь помітним рум’янцем на золотисто-жовтій оксамитній шкірочці, немов голови соромливих китаяночок. Князь обережно помацав їх своїми великими гнучкими пальцями.

— Здається, вони зовсім стиглі. Шкода, що їх так мало — вони б прикрасили наш сьогоднішній обід. Та дарма, завтра ми їх зірвемо і дізнаємось, які вони на смак.

— Так ти мені більше подобаєшся, дядечку. Тобі страшенно личить роль agricola pius[90], який заздалегідь смакує плоди своєї праці. Це зовсім не те, що споглядати, як цілуються голі безсоромні боги.

— Ти помиляєшся, Танкреде. Адже ці персики теж плоди любовних стосунків.

— Так, але стосунків законних, дозволених тобою як володарем і садівником Ніно, що заступив нотаря. Це плоди кохання розсудливого і плідного. А ті, — юнак махнув у бік фонтану, шум якого долинав з-за густої стіни дубів, — невже ти гадаєш, що вони чекали благословення парафіяльного священика?

Розмова набирала непристойного характеру, і дон Фабріціо з радістю змінив би тему.

Поки вони дійшли до палацу, Танкред устиг викласти князеві всю амурну хроніку Доннафуґати: Меніка, дочка стражника Саверіо, передчасно завагітніла від свого жениха, і треба було якнайшвидше справляти весілля. А джиґун Колікіо лише чудом врятувався від пострілів одного рогоносця.

— Звідки ти знаєш усе це?

— Дуже просто, дядечку, селяни мені самі розказують. Вони знають, що мені можна довіритись.

Вони неквапливо піднялися по довгих пологих сходах, що вели з парку до палацу, і, зупинившись на верхньому майданчику, глянули на вечірній обрій ген поза деревами. Великі химерні хмари, сині, як чорнило, купчились десь над морем і невмолимо заволікали небо. Вони, здавалося, віщували, що Бог, який навіки прокляв цей край, нарешті змилувався і на якийсь час послав йому довгожданий перепочинок. У цю хвилину на хмари з надією дивилися тисячі очей, їм раділи в лоні землі мільярди спраглих зернинок.

— Будемо сподіватись, що літо скінчилось і скоро почнуться дощі, — промовив гордовитий князь, як звичайний селянин, хоч для нього особисто осінні зливи несли з собою лише тижні безпросвітної нудьги.