Гепард

Усі були спокійні та вдоволені. Всі, крім Кончетти. Вона кілька разів поцілувалася з Анджелікою, запропонувала їй називати одна одну на «ти», як у дитинстві, але під блідо-блакитною блузкою серце їй стискалося. В ній уже встиг прокинутися свавільний дух предків, заздрощі краяли їй серце, і в маленькій голівці роїлись недобрі помисли. Хоча Танкред, який сидів між нею та Анджелікою, з надмірною скрупульозністю винуватого ділив порівну між своїми дамами жарти і компліменти, Кончетта всім єством відчувала, що для кузена тепер існує лише Анджеліка. Маленька зморшка на переніссі княжни стала різкішою — тепер вона так само бажала смерті собі, як і Анджеліці. Від її гострого, ревнивого погляду не сховалося те, на що не звернули уваги інші. Вона помітила, з якою вульгарною грайливістю відставляла Анджеліка свого мізинця, тримаючи склянку, вгледіла червонувату родимку на її шиї, помітила вчасно стриманий порух Анджеліки, коли та спробувала виколупати нігтем м’ясо, що застряло між її білими зубами. Прислухаючись до розмови Анджеліки з Танкредом, княжна злорадно подумала, що у тої надто простолінійний розум, і в її душі прокинулась надія, що, помітивши такі кричущі прояви неаристократичного виховання, кузен з відразою відсахнеться од своєї сусідки. Вона хапалася за ці неістотні, порівняно з чуттєвим чаром, дрібниці з відчаєм і вірою потопаючого, що хапається за соломинку. Та ба! Хоч Танкред бачив усе не гірше від неї, однак це не справило на нього жодного враження. З юнацьким запалом він увесь віддався чуттєвому потягу до цієї чарівної дівчини, до якого додавалось ще й збудження, сказати б, фінансового характеру, яке в нього, чоловіка честолюбного, але бідного, викликала ця багата дівчина.

Наприкінці обіду розмова стала загальною. Дон Калоджеро розповідав жахливим жаргоном, але з інтуїтивною тактовністю про деякі подробиці завоювання Ґарібальді провінції; нотар розказував княгині про заміську віллу (тобто розташовану за сто метрів від Доннафуґати), яку він собі будував. Анджеліка, сп’яніла од світла, наїдків, вин, і особливо від загальної уваги до неї з боку чоловіків, попросила Танкреда розповісти про свої «ратні подвиги» під час палермських боїв і, спершись ліктем на стіл, приготувалась слухати. Кров прилила до її ніжних щік; дивитися на неї було так само приємно, як і небезпечно. Граціозна арабеска, що її вимальовувало її передпліччя, лікоть, пальці в білій рукавичці, здалася чарівною Танкредові й огидною Кончетті. Не зводячи з Анджеліки сяючих від захоплення очей, він почав розповідати про війну, і в його оповіді все стало напрочуд простим і мало вагомим — нічний похід на Джібільроссу, сварка між Біксіо та Ла Маза, наступ на Порта-Терміні.

— Тоді я ще не мав цієї пов’язки на оці, і повірте, синьйорино, я ніколи так не розважався, як під час цього походу. Пригадую, як ми пореготали ввечері двадцять восьмого травня, за кілька хвилин до того, як мене поранили. Генерал наказав встановити спостережний пункт на дзвіниці Орільйонського жіночого монастиря. Підходимо, грюкаємо в браму, лаємось, — ніхто не відчиняє, бо то був монастир затворниць. Тоді Тассоні, Альдріґетті, я та ще кілька хлопців попробували висадити її прикладами карабінів, але марно. А поруч був зруйнований снарядом будинок. Ми — туди, взяли якусь колоду — і ну гатити нею в браму. Нарешті з диявольським гуркотом брама впала. Вбігаємо — ні душі. Раптом у кінці коридору чуємо якийсь писк — це верещали від жаху черниці, що забились у каплиці навколо вівтаря. Хтозна, чого вони чекали від дюжини відчайдушних хлопців. Черниці були старі та потворні, усі в чорному, з виряченими очима — готові негайно віддати себе… в жертву. Побачивши нас, вони завили, як цуценята. Тоді Тассоні, славний хлопець, каже їм: «Пробачте, сестрички, але тепер у нас обмаль часу… Ми повернемось, коли ви приведете нам послушниць!» Хлопці аж покотилися зі сміху. Так ми й лишили їх ні з чим і побігли нагору обстрілювати роялістів з балконів.

Анджеліка сиділа в тій самій позі і сміялась, блискаючи своїми білими, міцними, як у молодої вовчиці, зубами. Ця пікантна історія видалась їй чудовою, і від хвилюючої думки про можливість насильства в монастирі в неї раз у раз високо підіймались гарні пружні груди.

— Ну й молодці ви! Як би я хотіла бути поруч з вами!

Танкреда важко було впізнати: під впливом своєї розповіді, схвильований спогадами і збуджений присутністю привабливої дівчини, він з добре вихованого, благородного юнака раптом перетворився на грубого солдата.

— Коли б ви були з нами, синьйорино, то ми, мабуть, не чекали б на послушниць!

Вдома Анджеліка чула немало грубощів, але тепер вона вперше (і не востаннє) стала об’єктом сороміцького жарту: це їй сподобалось, і вона розсміялася дзвінким, розкотистим сміхом.

Гості підвелися і почали прощатися. Танкред нахилився, щоб підняти віяло із страусового пір’я, яке впустила Анджеліка. Підводячись, він побачив, як спалахнуло обличчя Кончетти і на очах у неї блиснули сльози.