Гепард

— Танкреде, такі речі розказують лише на сповіді, їх не розповідають за столом у присутності дівчат, принаймні не в моїй присутності.

І повернулась до нього спиною.

Перед тим, як лягти спати, дон Фабріціо вийшов на балкон. Внизу, поринувши в густі сутінки, спав парк, у нерухомому повітрі вирізнялися застиглі, немов вилиті із свинцю, крони дерев; з церковної дзвіниці долинав тужливий крик сов. Небо вже було чисте: вечірні хмари попливли хтозна-куди, в не такі грішні краї, яким Божий гнів присудив меншу покару. Зірки потьмяніли, їх світло насилу проникало крізь товщу гарячого, задушливого повітря.

Князь полинув душею до них, незайманих і недоступних, що давали радість, нічого не вимагаючи навзамін. Він знову, як не раз до того, поринув у мрії про те, як гарно було б перенестися розумом до безмежних просторів всесвіту, озброївшись лише зошитом для розрахунків, розрахунків украй складних, але завжди точних. «Вони єдині чисті створіння, єдині порядні люди, — міркував він, переносячи людські якості на зірки. — Хіба хтось дбає про посаг для Плеяд, про політичну кар’єру Сіріуса чи про альковні пригоди Веґи?» День, що минув, був тяжкий; дон Фабріціо тепер особливо відчував це — і не тільки через важкість у шлунку: так казали зірки. Підводячи очі, замість їх звичних візерунків, він щоразу бачив химерний трикутник: дві зірки вгорі, на одній лінії, третя — під ними, немов очі і підборіддя, що глузливо посміхались до нього: це обличчя його душа завжди бачила на небі в хвилини сум’яття. Фрак дона Калоджеро, любовні муки Кончетти, очевидна захопленість Танкреда Анджелікою, її небезпечна краса, його власна малодушність — безліч ускладнень, безліч дрібних камінців, що котяться з гори попереду страшної лавини. А цей Танкред! Звичайно, він має рацію, і йому треба допомогти, але все ж таки слід визнати, що хлопець таки паскудник. А втім, хіба він сам чимось кращий? «Годі, час спати».

Бендіко терся в темряві об коліно свого хазяїна. «Ти, Бендіко, схожий на ці зірки; ти незбагненний, як і вони, і не здатний спричиняти тривогу». Князь підняв собачу морду, майже невидиму в темряві ночі. «Та й очі твої на одному рівні з носом, а підборіддя нема взагалі, тому голова твоя не схожа на зловісних привидів на небі».

Згідно з усталеною традицією, на другий день після приїзду вся князівська родина мала відвідати монастир Святого Духа, щоб помолитись на могилі його засновниці та покровительки — блаженної Корбера, однієї з прабабок дона Фабріціо, яка у святості прожила там і у святості померла.

В уставі цього монастиря значилося правило, за яким чоловікам суворо заборонялось переступати його поріг. Воно не поширювалось лише на князя як на нащадка блаженної Корбера, і дон Фабріціо по-дитячому ревно оберігав цей привілей, не поділяючи його ні з ким, окрім хіба ще самого короля.

Князеві завжди було приємно усвідомлювати, що перед ним відступає навіть канонічне право, і він ніколи не пропускав нагоди відвідати монастир Святого Духа. Крім того, в цьому монастирі все тішило його око, починаючи від скромної приймальні, в центрі склепіння якої застиг кам’яний гепард, з подвійними ґратами для розмов, невеличкою дерев’яною вертушкою для прийому і передачі повідомлень та масивними дубовими дверима, котрі з усіх чоловіків-мирян мали право відчинити лише двоє — він та король. Йому подобалось спостерігати за черницями в білосніжних лляних нагрудниках, які дрібними складками вкривали грубі чорні сукні, слухати в двадцятий раз повчальну розповідь ігумені про наївні чудеса його прародительки, бачити, як та показує йому закуток у сумному садку, де свята черниця затримала в повітрі великий камінь, що його кинув у неї Диявол, роздратований її твердістю. Він із щирим подивом розглядав на стіні однієї з келій оправлене в рамку славнозвісне послання, в якому блаженна Корбера нібито закликала Диявола покаятись, і відповідь лукавого, котрий з жалем відхилив цю пропозицію. Князеві подобалась солодка нуга, що її черниці готували за столітніми рецептами; стоячи на хорах, він любив слухати відправу і завжди з глибоким душевним задоволенням дарував монастирю значну частину своїх прибутків, як цього вимагав заповіт засновниці.

Отже, наступного ранку князівська родина в доброму гуморі вирушила двома каретами до монастиря, розташованого відразу за містечком. У першій їхали князь, княгиня та дві дочки — Кароліна й Кончетта; у другій — княжна Катерина, Танкред та отець Пірроне. Останні двоє під час відвідин монастиря мали сидіти в приймальні і ласувати нугою, якою їх завжди щедро частували черниці. Кончетта здавалась трохи неуважною, але спокійною, і князь з полегкістю подумав, що вчорашні дивацтва більш не повторяться.