Дощі надійшли і відійшли, а золотосяйне сонце знов піднялося на свій високий трон, немов той король, що цілий тиждень ховався від бунтівних підданців і тепер повернувся до влади — гнівний, але стримуваний конституційними актами. Спека помітно спала, світло було яскраве, але вже не вбивало ніжних барв землі. Свіжі, тендітні паростки конюшини та м’яти оживили вигорілі поля, боязкі промені надії осяяли людські обличчя.
Майже щодня князь Фабріціо, разом з вірним доном Чіччо Тумео і собаками Терезіною та Арґуто, проводив довгі години на полюванні, від світанку до полудня. Їхня здобич зовсім не виправдувала затрачених зусиль, бо навіть найдосвідченішому мисливцеві важко влучити в ціль, якої майже не буває, і той день вважався щасливим, коли князь приносив на кухню пару куріпок. Що ж до Чіччо, то він буквально божеволів з радощів, коли міг кинути на стіл забитого дикого кролика, і тут же,
А втім, навіть найбагатша здобич принесла б князеві лише незначне задоволення. Для нього втіха від полювання розпадалась на безліч дрібних епізодів. Йому було приємно прокидатися на світанку, квапливо голитися при блиманні воскової свічки, від якої, повторюючи кожен його рух, на стелі танцювали химерні тіні, потім переходити крізь поринулі в сон салони, майже наосліп обминаючи столики з безладно розкиданими на них гральними картами поміж фішок і порожніх пляшок; його погляд раптом зупинявся на піковому валеті, який неначе навмисне вискочив із колоди, щоб по-чоловічому побажати йому доброго полювання. Він з насолодою йшов парком, застиглим у сірій імлі, і на ходу прислухався до метушіння ранніх пташок, які струшували зі свого пір’я на землю крапельки нічної роси. Його душа сповнювалась радістю, коли, нарешті, залишалась позаду обвита плющем паркова хвіртка і він опинявся на волі. А на шляху, залитому першим світлом ранку, князя терпляче очікував дон Чіччо і, посміхаючись у жовті вуса, добродушно напучував собак, у яких під оксамитною шкірою нетерпляче ходили м’язи. В небі ще сяяла прозора й волога Венера, схожа на розбухлу виноградинку, але з-за обрію вже немов долинав гуркіт сонячної колісниці, яка нестримно мчала вгору. Невдовзі вони зустрічали отари овець, що отупіло, гурт за гуртом, бігли навпроти, немов морський приплив; їх підганяли камінцями пастухи з замотаними в шкури ногами. В перших променях сонця м’яко відсвічувало рожевими відблисками пишне бараняче руно. Князь та дон Чіччо насилу стримували своїх заїдливих лягавих, які шалено рвалися до пастуших вовкодавів. Після цієї гучної інтермедії вони звертали на гірську стежку і потрапляли в пасторальне сицилійське царство одвічної тиші. Вони враз опинялися поза простором, а ще більше — поза часом. Від Доннафуґати з її палацом та скоробагатьками їх відділяло всього кілька миль, але звідси навіть згадка про неї здавалась блідою, немов далекий пейзаж, що іноді видніється за довгим тунелем. Її радощі і страждання зливались в одну невиразну пляму, яка не належала навіть до минулого. На тлі навколишньої скам’янілості Доннафуґата та її мешканці неначе переносились у майбутнє і видавались не дійсністю з каменю і плоті, а химерною, утопічною вигадкою якогось сільського Платона. Здавалось, досить найлегшого струсу, і все це набуде інших форм, а то й зовсім перестане існувати. Таким чином, позбавлена тієї реальності, яка притаманна навіть згадкам про минуле, Доннафуґата хоч на час полювання переставала турбувати князя.
А взагалі протягом останніх двох місяців турбот у нього не бракувало: вони насувалися звідусіль, немов мурашва до мертвої ящірки. Деякі з них були пов’язані з новою політичною ситуацією, інші — з пристрастями його близьких, ще інші, найпекучіші, породжувались його власною неврівноваженістю та хворобливою помисливістю, якими він реагував на політичні події і «примхи» своїх близьких (примхами він називав у хвилини роздратування те, що зазвичай вважав пристрастями). Щодня князь робив мислений огляд своїх турбот, примушував їх маневрувати, наказував стати в колони або вишикуватись в шереги на плацу стривоженого сумління, сподівався помітити в їх рухах заспокійливу кінцеву мету, та марно. В минулі роки труднощі були менші, і, в усякому разі, перебування в Доннафуґаті було періодом відпочинку. Турботи кидали свої рушниці, розбігались по гірських ущелинах і скромно перебивались там хлібом та сиром; вони тримались так спокійно, що можна було забути про їхні войовничі мундири і прийняти їх за безневинних пастухів. Але цього року вони залишились у строю, немов бунтівне військо, що горлає, розмахуючи зброєю перед самим носом у розгубленого командира, який наказує всім розійтись, а натомість бачить, як ще тісніше, ще грізніше змикаються лави його солдатів.