Гепард

Отже, «шановний дядько Фабріціо» інформувався, що: його «відданий і люблячий небіж» уже третій місяць як став жертвою найшаленішого кохання, що ні «небезпеки воєнного часу» (тобто прогулянки в королівському парку в Казерті), ні «численні розваги великого міста» (тобто чари балерини Шварцвальд) не змогли ні на мить вирвати з його голови й серця образ синьйорини Анджеліки Седара (далі йшла довжелезна низка епітетів, що звеличували вроду, граціозність, доброчесність та розум дівчини). За допомогою вишуканих кучерявих фраз розповідалось, як сам Танкред, свідомий своєї негідності, пробував загасити полум’я душі. «Довгими й марними були години, коли серед шуму Неаполя, поділяючи суворе життя моїх друзів, намагався я вгамувати в собі це почуття». Але кохання виявилось сильнішим від його стриманості, і Танкред благав свого улюбленого дядька ласкаво згодитись від його імені просити руки синьйорини Анджеліки в «її вельмишановного батька». «Ти ж знаєш, дядьку, що я можу запропонувати моїй обраниці лише щире кохання, ім’я та шпагу». Після цієї багатозначної заяви, з приводу якої варто нагадати, що все це діялось в добу розквіту романтизму, Танкред вдавався до просторікувань щодо своєчасності, доречності і навіть необхідності союзів між такими родинами, як Фальконері та Седара (в одному місці він навіть мужньо написав «дім Седара»); їх слід вітати, бо «вони приносять нові соки в старе гілля, сприяють зрівнюванню соціальних верств, а хіба ж це не є однією з головних цілей італійського політичного руху?» Це було єдине місце в листі, яке дон Фабріціо прочитав із задоволенням не тільки тому, що воно підтверджувало його передбачення й увінчувало його лавровим вінком пророка, але також тому, що його стиль, у якому бриніли ледь приховані саркастичні натяки, магічно викликав в уяві князя образ небожа, милу гугнявість його голосу, блакитні очі, що світилися веселим лукавством, чемну іронічну посмішку. Коли він помітив, що цей якобінський уривок весь вміщався на одному аркуші, який легко можна було вийняти з листа, його захоплення тактовністю Танкреда не мало меж. Коротко описавши останні воєнні події і висловивши сподівання, що за рік буде взято Рим, «велику і самою долею визначену столицю нової Італії», Танкред дякував за ніжне піклування й любов, якими його оточила князева родина в Доннафуґаті, і в самому кінці просив вибачити йому за те зухвальство, яке він дозволив собі, доручивши своєму дядькові місію, «від якої залежало його майбутнє щастя». Далі йшли всілякі добрі побажання, але самому князеві.

Коли дон Фабріціо вперше прочитав це незвичайне послання, у нього мало не запаморочилось в голові: він ще раз усвідомив приголомшливий темп історичного розвитку. Висловлюючись більш по-сучасному, він відчув себе немов той пасажир, що, придбавши квиток на звичайний старий літак, який курсує між Палермо та Неаполем, раптом помічає, що сидить у надзвуковому лайнері, який доставляє його в потрібне місце раніше, ніж він встигає перехреститися. Інша сторона душі князя, пов’язана з почуттями, раділа за юнака, який зміг досягти водночас минущого плотського вдоволення і тривалішого матеріального добробуту. Лише пізніше він помітив гордовиту самовпевненість небожа: Танкред навіть не сумнівався, що Анджеліка теж кохає його. Але згодом усі ці міркування витіснило прикре почуття приниження: він, князь Саліна, мусив, як рівний з рівним, розмовляти з доном Калоджеро та ще й на такі дражливі теми. Він з тугою подумав, що завтра йому доведеться почати делікатні переговори, знову вдаючись до тих манівців та хитрощів, які були такі огидні його лев’ячій натурі.

Дон Фабріціо повідомив про цей Танкредів лист лише свою дружину; вони вже були в ліжку, освітленому синюватим вогником лампади під скляним ковпачком. Спочатку Марія-Стелла не вимовила жодного слова і лише почала побожно хреститися. Потім зауважила, що хреститися тут треба не правою, а лівою рукою. А тоді, безмежно обурена, вона заходилась вергати громами красномовства. Сидячи на ліжку, вона нервово жужмила простирадло, в той час як її гарячі слова, немов запалені смолоскипи, краяли на смуги блакитний морок затишної спальні.

— А я ще сподівалась, що він одружиться з Кончеттою! Це такий же ренегат, як усі ліберали! Спочатку він зрадив свого короля, а тепер нас зраджує! О, цей Танкред, з його фальшивою чемністю, солоденькими словами і підлими вчинками! Ось що виходить, коли приймаєш у свій дім людину не своєї крові! — Потім, як це часто трапляється у сімейних сценах, Стелла випустила в бій важку кавалерію: — Я весь час про це попереджувала, та хіба ж мене хто слухає? Мені завжди був огидний цей жевжик! Це ти втратив розум через нього.

Насправді княгиню Танкред теж зачарував, і вона любила його, але спокуса крикнути «це твоя вина» надто сильна для будь-кого: перед нею капітулюють усі істини й почуття.