Гепард

Цього ранку, ще не добігши до верхівки горба, Арґуто й Терезіна почали ритуальний танець собак, які зачули дичину: вони раптом стали повзати, застигати, обережно підіймати лапи, приглушено гавкати. А ще за кілька хвилин якась невеличка рудувата істотка вискочила з високої трави, два майже одночасні постріли поклали кінець мовчазному чеканню, і Арґуто приніс до ніг князя смертельно поранене звірятко. То був дикий кролик; захисний глинястий колір шерсті не зміг врятувати його. Безжальні шротини пошматували йому голову й груди. Двоє великих чорних очей, на які вже набігала синювата полуда, без ніякого докору втупилися в дона Фабріціо і немов чекали від нього пояснень, сповнившись болем та подивом і протестуючи проти цілого світового устрою. Довгі оксамитні вуха були вже холодні, пружні лапки ритмічно згинались і немов ще намагались бігти: тваринка, як і безліч людей, навіть конаючи, чекала ще чуда, сподівалась врятуватися, хоч для неї все вже скінчилось. У ту мить, коли ніжні пальці князя торкнулися мордочки кролика, бідолашне звірятко востаннє здригнулося і застигло. Дон Фабріціо та дон Чіччо могли сказати, що немарно ходили на полювання. Князь навіть міг похвалитися, крім втіхи від убивства, ще й підбадьорливою насолодою від співчуття.

Коли мисливці дістались на верхів’я гори, порослої тамариском та корковим дубом, перед ними знову відкрилося справжнє обличчя Сицилії. Порівняно з такими краєвидами барочні міста з їх підстриженими апельсиновими гаями виглядають недоладними декораціями. Безплідна горбиста рівнина простягалась у неозору далечінь, один пагорб налізав на другий безладно і нерозсудливо, так що розум не міг уловити їх рисунок, що виник у хвилину безумства, яке охопило Творця; немов бурхливе море, що скам’яніло в ту мить, коли зміна вітру звела хвилі з розуму. Доннафуґата, зіщулившись, причаїлась у безіменній улоговині; ніде не видно було ні душі, і, коли б не кілька ріденьких виноградників, можна було б подумати, що навкруги мертва пустеля. А там, далеко, ген-ген за горбами, мріло темно-синє море, що здавалось ще більш скам’янілим та безплідним, ніж земля. Легенький вітерець повівав над краєм, розносячи всюди гіркий запах кізяків, падлини і шавлії, недбало змітав, знищував, знову сполучав усе, що траплялось на його шляху: в одному місці він висушував краплини крові — останній слід, що залишився від кролика; в іншому — розвівав чуприну Ґарібальді; а ще далі — запорошував очі неаполітанським солдатам, які квапливо укріплювали бастіони Ґаети, сповнені такої ж ілюзорної надії на порятунок, як і підстрелена дичина, що поривається втекти.

Дійшовши до коркового дуба, князь та органіст сіли відпочити в його ріденькій тіні; пили тепле вино із дерев’яних фляг, підживлялися смаженим курчам, яке дон Фабріціо вийняв із свого ягдташа, заїдали його чудовими, вкритими борошном муфолетті[94], що їх приносив дон Чіччо. Вони ласували солодким інсолья — виноградом, таким же непривабливим на вигляд, як приємним на смак. Кількох шматків хліба вистачило, аби вдовольнити апетит зголоднілих собак, що стояли перед мисливцями із спокійною впевненістю судових виконавців, які прийшли вимагати сплати боргу. Потім, розморені спекою, дон Фабріціо та дон Чіччо лягли на землю і поринули у мрійну дрімоту.

Хоча рушничні постріли і вбили дикого кролика, хоча нарізні гармати Чальдіні[95] і сіяли паніку серед бурбонських солдатів, а полуденна спека навівала сон на людей, ніщо не могло збентежити звичайного життя мурах. Приваблювані кількома гнилими виноградинками, що їх виплюнув дон Чіччо, вони збігались звідусіль щільно зімкнутими рядами, прагнучи заволодіти цими заслиненими недоїдками. Вони насувалися безстрашно, безладно, але навально, і раз у раз зупинялися невеличкими групами, по троє і четверо, немов радилися між собою, напевне, вітаючи одне одного з довічною славою та багатими трофеями, що випали на долю мурашника номер два під дубом номер чотири на вершині Монтеморко; потім усі разом вирушали в похід до чудового майбутнього. Лискучі спинки комах, здавалось, тремтіли від запалу, і, безперечно, над їх лавами лунали звуки урочистого гімну.

Через якісь асоціації ідей, уточнювати які немає потреби, метушня комах перебила дону Фабріціо сон: він раптом згадав дні плебісциту, які він пережив нещодавно в Доннафуґаті. Крім почуття крайнього подиву, ці дні залишили йому також кілька складних загадок, і тепер, на лоні величної природи, яка на всі ці події відповідала хіба що метушнею мурах, князю захотілося знайти на них відповідь. Терезіна й Арґуто дрімали, розпластавшись на землі, немов закам’яніли; маленький кролик, повішений головою вниз на гілляці, застиг навскоси під безперервним напором вітру, і лише дону Тумео, та й то завдяки люльці, вдалося не скоритися снові.

— А ви, дон Чіччо, як ви голосували двадцять першого?

Бідолаха аж підстрибнув від несподіванки. Заскочений зненацька у хвилину, коли він покинув захисток обережності, де він, як і всі його односельці, зазвичай ховався, дон Чіччо завагався, не знаючи, що відповісти.