Гепард

Коло четвертої пополудні дон Фабріціо вирушив голосувати в супроводі отця Пірроне та дона Онофріо Ротоло. Похмурий світловолосий князь повільно крокував до муніципалітету, весь час прикриваючи долонею очі від вітру, що ніс із собою всі покидьки, підібрані по дорозі: він боявся підхопити кон’юнктивіт, до якого був схильний. По дорозі він зауважив отцю Пірроне, що без вітру повітря було б застояне і затхле, але хоч вітер і освіжає атмосферу, він також несе з собою всяке сміття. Князь був одягнений у той самий чорний сюртук, що в ньому він три роки тому їздив до Казерти на похорон бідолашного короля Фердинанда, який, хвала Богу, не дожив до цього вітряного дня, коли було урочисто затавровано його недалекість. Та хіба ж річ тут справді в недалекості? Так само можна сказати, що людина, хвора тифом, помирає від власної недалекості. Він знову згадав покійного короля, котрий так відчайдушно боровся з ріками безглуздих паперів, і раптом збагнув, що на його такому несимпатичному лиці відображалось несвідоме благання про милосердя. Думки про це були болючі, як і всі ті, що з'являються надто пізно. Обличчя його стало таким похмурим і врочистим, що здавалось, ніби він іде за невидимим катафалком. Лише камінці, що розліталися на всі боки йому з-під ніг, видавали його душевний неспокій. Зайве говорити, що за стрічкою його шапокляка не було ніякого напису, але ті, хто добре знав дона Фабріціо, могли побачити на шовковистому фетрі і «за», і «проти».

Коли у дверях залу для голосування з’явилася його висока постать, усі члени комісії раптом підвелися. Це його здивувало. Хтось відштовхнув кількох селян, які ввійшли раніше — так що ніщо не заважало дону Фабріціо вручити своє «за» в патріотичні руки дона Калоджеро Седари. Отець Пірроне не голосував, бо встиг подбати, щоб його не зареєстрували як мешканця Доннафуґати. Дон Онофріо, відповідно до настанов князя, з покірністю немовляти, яке примусили випити ложку рицини, відповідним односкладовим словом напрочуд стисло висловив свою думку щодо непростого італійського питання.

Потім усіх запросили до кабінету мера «обмити» цю видатну подію, але отець Пірроне та дон Онофріо дипломатично відмовились — один пославшись на свій сан, а другий — на хворий шлунок — і залишилися внизу. Дон Фабріціо змушений був піти на частування сам.

Над столом дона Калоджеро висіла олеографія Ґарібальді в червоній сорочці, а праворуч був вдало розміщений портрет Віктора-Еммануїла; вони дуже скидались на близнюків своїми пишними бородами, хоч перший був надзвичайно гарний, а другий — напрочуд бридкий. Збоку, на низенькому столику, стояла тарілка із страшенно засидженим мухами печивом та дюжина присадкуватих чарок, по вінця наповнених лікером: чотири червоним, чотири зеленим, а чотири посередині — білим. Цей нехитрий символ нового прапора викликав посмішку на обличчі князя, хоч його й досі мучили докори сумління. Він вибрав білий лікер не тому, що хотів віддати запізнілу шану стягу Бурбонів, як витлумачили це присутні, а тому, що вважав його менш шкідливим. А втім, лікер усіх трьох різновидів був однаково густий, тягучий і нудотний. Тосту делікатно не проголошували. Як зауважив дон Калоджеро, справжня радість німа. Вони показали дону Фабріціо листа, в якому влада Джірдженті сповіщала вірнопідданих громадян Доннафуґати про надання їм кредиту в сумі двох тисяч лір для спорудження риштаків — захід, який буде завершено «до кінця 1961 року», як заявив мер, зробивши одну з тих помилок на слові, що їх природу пояснив Фройд через кілька десятків років. Після цього всі розійшлися.

Перед заходом сонця на майдані з’явилося кілька місцевих повій (там вони теж були, але працювали поодинці); в їхні коси були вплетені триколірні стрічки на знак протесту проти позбавлення жінок права голосу. Юрма зустріла їх градом глузливих дотепів, від яких не втримались навіть найпалкіші ліберали, і бідолашні повії розбіглися хто куди. Це не завадило «Джорнале ді Трінакрія»[97] через чотири дні сповістити палермців, що в Доннафуґаті «кілька видатних представниць прекрасної статі побажали продемонструвати свою непохитну віру в нову, величну долю улюбленої батьківщини і, взявшись за руки, промарширували по міському майдану серед схвальних вигуків з боку численних патріотів».

Потім виборча дільниця зачинилася, і рахівники голосів розпочали роботу. Вже зовсім стемніло, коли на центральному балконі муніципалітету з’явився дон Калоджеро з триколірною перев’яззю через плече. Поруч нього два прислужники марно намагалися захистити од вітру запалені канделябри. Звернувшись до невидимої в темряві юрми, мер сповістив, що плебісцит у Доннафуґаті дав такі результати:

Із загального числа п’ятсот п’ятнадцяти виборців голосувало п’ятсот дванадцять; за приєднання до Італії проголосували п’ятсот дванадцять, проти — нуль.