Гепард

Князь, якому здивування дона Чіччо видалося страхом, раптом розгнівався:

— Цікаво, чого ви злякались? Адже тут, крім нас з вами, вітру й собак, нікого немає.

Дона Чіччо зовсім не заспокоїв цей утішливий перелік свідків: вітер здавна відомий як страшенний балакун, а щодо князя, то він був наполовину сицилійцем. Лише на собак можна було беззастережно покластись: вони позбавлені членороздільної мови. Проте дон Чіччо невдовзі отямився від несподіванки, і селянська хитрість підказала йому ухильну, зате цілком безпечну відповідь:

— Даруйте, ваша вельможносте, але це зайве запитання. Адже ви добре знаєте, що в Доннафуґаті всі проголосували за.

Певна річ, дон Фабріціо це знав. Від цієї відповіді загадка стала ще складнішою. Напередодні голосування до нього звернулось за порадою чимало людей, і він їх усіх щиро вмовляв голосувати за об’єднання. Дон Фабріціо навіть не уявляв, як можна діяти інакше — адже всі вже стояли перед здійсненим фактом, і плебісцит був лише неодмінним фіналом хоч банального, однак історично неминучого спектаклю. До того ж, коли б жителі Доннафуґати раптом проголосували проти, то новий уряд навряд чи простив би їм таку опозицію. Проте князь добре бачив, що його слова переконали далеко не всіх: тут дався взнаки абстрактний макіавеллізм сицилійців, який так часто спонукав цей загалом розумний народ ставити грандіозні споруди на хиткій основі. Як лікарі, що дуже добре знаються на лікуванні, але ґрунтують свої висновки на докорінно помилкових аналізах крові та сечі, виправити які вони лінуються, так і сицилійці (тодішні) врешті-решт приводили хворого, тобто себе самих, до згуби саме внаслідок мудрованих хитрощів, які майже ніколи не ґрунтувалися на реальному знанні проблем чи, принаймні, на увазі до того, що говорять їхні співрозмовники. Деякі з тих, що прийшли тоді на прощу до лігва Гепарда, не могли повірити, щоб князь Саліна став голосувати за революцію (як у тому далекому містечку все ще називали останні події), і розглядали його доводи як іронічні випади, розраховані на прямо протилежний ефект. Виходячи з його кабінету, вони підморгували один одному, наскільки це дозволяла пристойність, горді, що зуміли збагнути «справжній сенс» князевих слів, і потирали руки, хизуючись своєю тямучістю в ту саму мить, коли вона втрачала свою гостроту. Інші ж, навпаки, вислухавши князя, сумно розходилися, переконані, що він ренегат або безумець, і вирішували ніколи більше не зважати на його слова і додержуватись тисячолітнього прислів’я, яке каже, що відоме зло краще невідомого добра. Вони водночас відмовлялись визнати нову національну дійсність з суто особистих мотивів: через релігійні міркування або через те, що мали привілеї від старого режиму і не могли своєчасно знайти собі вигідного місця за нового ладу; нарешті, ще й тому, що під час безладдя в ході визволення їм було поставлено кілька пар рогів або в них видерли пару каплунів та кілька мірок квасолі шляхом добровільних зборів на користь ґарібальдійців або через примусовий податок іменем короля. Таким чином, у князя склалось прикре, але чітке враження, що принаймні з десяток людей голосуватимуть проти. Звичайно, це буде меншість, але досить істотна в такому маленькому виборчому окрузі, як Доннафуґата. Крім того, слід було також зважити, що в гості до нього приходили тільки люди з місцевої еліти і що буде чимало опозиціонерів серед сотень виборців, які не наважувались і носа сунути в палац. Одне слово, князь у думці прикинув, що переважній більшості тих, хто голосуватиме за, протистоятиме десятків три тих, хто буде проти.

День плебісциту був хмарний і вітряний. Вулицями містечка повільно походжали групи молодиків у фетрових капелюхах, за стрічки яких були встромлені круглі картонки з написом «за». Незважаючи на завивання вітру, який гнав вулицями клапті брудного паперу та засипав перехожим очі сміттям, вони горлали куплети із «Красуні Джіґуджін»[96], немов якусь тужливу східну мелодію (цієї метаморфози зазнають навіть найжвавіші пісні, коли потрапляють до Сицилії). Помітно було також двоє-троє облич «чужинців» (тобто прибулих із Джірдженті), які сиділи в таверні старого Меніко і просторікували про «кращу долю і прогрес» оновленої Сицилії, приєднаної до відродженої Італії, їх мовчки слухала юрма похмурих селян, отупілих від надмірної праці, а водночас від довгих тижнів вимушеного і голодного безробіття. Вони часто харкали та спльовували, але мовчали, і мовчали так вперто, що, мабуть, саме це (як зауважив потім дон Фабріціо) спонукало «чужинців» віддати перевагу арифметиці над риторикою.