Гепард

Над темним майданом залунали крики та оплески. Стоячи на балкончику свого будинку поруч із похмурою покоївкою, Анджеліка теж радісно заплескала в долоні своїх прекрасних, чіпких рук. Потім численні промовці вилили на юрму бурхливі потоки риторики: прикметники у найвищій формі порівняння та подвійні приголосні раз у раз підскакували і вдарялися в темряві об стіни будинків. Під тріск хлопавок було вирішено надіслати привітання новому королю та генералові Ґарібальді, і в темне беззоряне небо над містечком злетіло кілька триколірних феєрверків. О восьмій годині все скінчилося, і над містечком, як і кожного вечора з найдавніших часів, запанувала темрява.

Хоч тепер усе навколо на горі Монтеморко було залите сліпучим денним світлом, дон Фабріціо відчував, що в його душі ще й досі не загладилось враження від тієї похмурої ночі. Неспокій, який огорнув князя, був тим болючіший, що здавався безпідставним; він не мав нічого спільного з тими реформами, початок яким поклав плебісцит, бо хвилюватися тут було нічого — вир подій лише скраєчку зачепив те, що можна було вважати інтересами Королівства обох Сицилій, інтересами його класу, його власними привілеями. За даних обставин вимагати більшого було неможливо. Занепокоєння князя, таким чином, не мало нічого спільного з політичними подіями. Воно коренилось десь у тих пластах свідомості, які ми звемо ірраціональними, бо вони поховані під насипами нерозуміння власної душі.

Того похмурого вечора на його очах у забутій Богом Доннафуґаті, так само як у лінивому Палермо або метушливому Неаполі, народжувалась Італія. Хоч при цьому народженні, мабуть, була присутня якась безіменна лиха фея, але в кожному разі Італія таки народилась, і треба було сподіватись, що вона зможе існувати у цій подобі, адже будь-яка інша подоба була б гіршою. Гаразд. І все ж цей невідступний неспокій мусив щось означати. Він не міг позбутися відчуття, що в той час, як усюди виголошувались надто палкі промови, підкріплені надто сухими цифрами, десь у темних провулках містечок, у закутках людських душ гинуло щось тендітне й безпорадне, як маленька дитина, як польова квітка.

Вечірня прохолода розвіяла сонливість дона Чіччо, а імпозантна непорушність князя розігнала його страхи; він раптом схопився на ноги і дав волю гніву, що вирував у його серці — гніву марному, але не ганебному. Він говорив діалектом, а жести його нагадували жалюгідну маріонетку, котра, як це не смішно, говорить правду.

— Я, ваша вельможносте, голосував проти. Проти, стократ проти! Я пам’ятаю, що ви мені казали: потреба, даремність, єдність, слушна нагода. Може, і ваша правда, але в політиці я нічого не тямлю. Хай нею клопочуться інші. Однак Чіччо Тумео чесна людина, хоч і бідна та нещасна, у подертих штанях! — Він ляснув себе по рясних латках на сідницях. — Якщо мені хто зробив добро, то я цього повік не забуду. А ця свинота в муніципалітеті хапає мою думку, пережовує її і випльовує в невпізнанному вигляді. Я сказав чорне, а вони вдають, ніби я сказав біле! Єдиний раз я міг сказати, що думав, а кровопивця Седара затуляє мені рота, навіть не помічає мене, наче я не людина, а якесь бидло. Але я, Франческо Тумео ла Манна, син покійного Леонардо, церковний органіст Доннафуґати, у тисячу разів шляхетніший за цього шахрая! А я, дурний, компонував мазурки на його честь, коли народилася… — він прикусив палець, щоб не прохопитися грубим словом… — ця манірниця, його дочка.

Лише тепер спокій зійшов на дона Фабріціо, бо йому все стало ясно. Нарешті він збагнув, кого було вбито в Доннафуґаті та в сотні інших міст і сіл протягом тієї вітряної ночі: маленьке дівчатко на ім’я Довіра, яке щойно народилося і, коли б його дбайливо доглядати, могло б, зростаючи, виправдати всі вчинені раніше акти безглуздого варварства. Урахування голосу «проти» дона Чіччо, п’ятдесяти таких же голосів у Доннафуґаті, ста тисяч в усьому королівстві анітрохи не змінило б остаточних результатів плебісциту — воно б лише підкреслило його вагомість і водночас допомогло б уникнути нівечення душ. Шість місяців тому всі чули грубий деспотичний голос, який погрожував: «Роби, що тобі наказано, інакше — стережись». Тепер складалося враження, що відкриту погрозу замінило нахабне крутійство лихваря: «Стривай, ти ж сам підписався! Невже не бачиш? Адже тут усе ясно! А тепер роби так, як ми кажемо, поглянь-но на вексель: ти хочеш того самого, що й ми».

Голос дона Чіччо гримів не вгаваючи: