Гепард

Дон Чіччо, королівський протеже та князівський фаворит, який був дуже високої думки про своє виховання, задоволено всміхався; він радів, що знайшов спосіб хоч трохи відомстити ворогові, який посягнув на його індивідуальність.

— А взагалі, — провадив він далі, — інакше й бути не може. Ви знаєте, чия дочка ця донна Бастьяна? — Тумео раптом обернувся і, підвівшись навшпиньки, показав рукою на невеличкий гурт хатинок, немов розп’ятих на схилі горба, які, здавалося, сповзали вниз, хоч їх одчайдушно намагалась затримати старенька дзвіниця. — Вона дочка Пеппе Джунта, одного з ваших орендарів із Рунчі. Він був такий грубий, такий неохайний, що його, даруйте на слові, ваша вельможносте, прозвали Пеппе Смерда. — Вдоволений, дон Чіччо почав чухати за вухом Терезіну. — Через два роки після того, як вона втекла з дому з доном Калоджеро, Пеппе знайшли мертвого з дюжиною шротин у спині на битому шляху, який веде до Рампінцері. Яке щастя для дона Калоджеро — бо тесть його що далі, то ставав усе набридливішим і свавільнішим.

Дон Фабріціо вже знав чимало і цих подробиць і навіть встиг обміркувати їх, але прізвисько діда Анджеліки він чув уперше. Перед ним раптом відкрились такі історичні глибини, такі безодні, порівняно з якими дон Калоджеро здавався квіткою, виплеканою на парковій клумбі. Князеві здалося, що під його ногами почала западатися земля. Чи зможе Танкред проковтнути це? А він сам? Тоді його голова мимоволі взялася обраховувати, який ступінь спорідненості може єднати князя Саліну, дядька жениха, та Пеппе Смерду, діда нареченої, але так ні до чого й не дійшов, бо такої спорідненості не буває. Анджеліка була Анджелікою, гарною дівчиною, справжньою трояндою, для якої прізвисько дідуся послужило добривом. «Non olet, — повторяв він про себе, — non olet, точніше foeminam ас contubernium olet»[99].

— Ви мені про все розповідаєте, доне Чіччо, про здичавілу матір і про смердючого дідуся, але не про те, що мене найбільше цікавить — не про синьйорину Анджеліку.

Вістка про шлюбні наміри Танкреда, хоча ще кілька годин тому вони були в зародковому стані, вже давно швидко б поширилася, якби вона, на щастя, не постала перед загалом у фальшивому світлі. Часті відвідини молодим князем дому дона Калоджеро, а також його захоплені погляди, що їх він кидав на Анджеліку, безперечно, не уникли уваги мешканців містечка. Ті блаженні посмішки та повсякчасні вияви уваги, яких у великому місті ніхто не помітив би, простодушні доннафуґатці сприймали як ознаку шалених пристрастей. Найбільшого розголосу набув, звичайно, перший візит: сутулі дідки, що вигрівалися на сонці, і хлопчаки, які гасали по курному майдані, все бачили, все збагнули, про все розповіли іншим; що ж до збудливих і спокусливих властивостей того десятка персиків, то з цього приводу цікаві звернулися до вельми досвідчених місцевих відьом та до всіляких магічних книг, де описувались усі види чарів, і перш за все до славнозвісного трактату Рутіліо Бенінказа, Аристотеля сільської злидоти. На щастя, як це здебільшого трапляється на Сицилїї, бажання лихословити про ближнього затьмарило правду: в Танкреді всі побачили молодого розпусника, увагу якого привернула до себе Анджеліка; усі були переконані, що він хоче спокусити її та й годі. Те, що князь Фальконері та онука Пеппе Смерди незабаром можуть побратися, навіть не спадало на гадку цим простолюдцям, котрі своїм поговором виявляли аристократії таку ж шану, яку віддають Богові блюзнірці. Від’їзд Танкреда поклав край цим балачкам, і до них ніхто більше не повертався. Тумео знав про це не більше, ніж його земляки, і тому зустрів запитання князя з тим жартівливим виразом, що з ним літні люди говорять про витівки молоді.

— Щодо синьйорини, ваша вельможносте, то тут і казати нічого: її зовнішність промовляє сама за себе. Всі бачать, які в неї очі, шкіра, стан, і визнають її вроду. Даруйте мені за зухвалість, але, якщо не помиляюсь, дон Танкред теж належить до тих, хто належно їх оцінив. Вона перебрала всю красу матері, не успадкувавши душку дідуся. А яка вона розумна! Ви помітили, як змінили її тих кілька років, прожитих у Флоренції? Тепер це справжня панночка, — просторікував дон Чіччо, нечутливий до відтінків слів, — справжнісінька панночка. Коли вона повернулась з коледжу, то запросила мене до себе й зіграла мою давню мазурку. Грає вона, правда, поганенько, однак сама дуже гарна — які в неї очі, волосся, ноги, груди… Тут відразу забудеш про смердючого Пеппе! Її постіль, мабуть, пахне раєм!

Обличчя князя скривила гримаса відрази, в ньому заговорила класова гордість, сильна навіть у ту мить, коли їй доводиться здавати позиції; це безсоромне вихваляння Анджеліки глибоко образило його: як сміє дон Чіччо так неповажливо патякати про його майбутню невістку, княгиню Фальконері? Щоправда, бідолашний органіст і гадки не мав про це, але зараз він про все дізнається, адже все одно за якихось кілька годин про це забалакає ціле містечко. Князь прийняв рішення й усміхнувся до Тумео по-гепардячому приязно.