Гепард

Він підвівся, ступив крок до приголомшеного дона Калоджеро, підняв його з крісла і притиснув до грудей: короткі ноги мера одірвались від підлоги. В глушині сицилійської провінції, посеред цієї вітальні, раптом виникла картина, що дуже нагадувала японську гравюру: волохатий джміль припав до пелюсток величезного фіолетового ірису. Коли дон Калоджеро знову торкнувся ногами підлоги, князь подумав: «Це нікуди не годиться. Йому неодмінно треба подарувати пару англійських бритв».

Отець Пірроне на мить перестав вертіти пальцями, підвівся і потиснув князеві руку.

— Ваша вельможносте, я молитимусь Богові, щоб він благословив цей шлюб. Ваша радість стала моєю.

Єзуїт мовчки простяг кінчики пальців донові Калоджеро і, підійшовши до стіни, постукав по барометру, який передвіщав негоду. Потім він знову сів і розгорнув молитовник.

— Доне Калоджеро, — мовив князь, — кохання цих двох молодих людей — основа всього їхнього життя, єдиний фундамент, на якому вони зможуть будувати своє майбутнє щастя. Це ми знаємо і не будемо на цьому зупинятись. Але ми, як літні й досвідчені люди, повинні подбати й про все інше. Сподіваюсь, ви й без моїх нагадувань знаєте славетну історію роду Фальконері. Його засновники прийшли на Сицилію з Карлом Анжуйським[103], Фальконері процвітали за Арагонів, за іспанців та, з вашого дозволу, за Бурбонів (якщо дозволите згадати це ім’я у вашій присутності), і я певен, що слава їх не померкне й за нової континентальної династії, хай благословить її Бог. — Важко було вгадати, коли князь іронізував, а коли говорив серйозно. — Вони були перами королівства, іспанськими ґрандами, лицарями ордену Сантьяґо[104], і коли їм забагнеться стати лицарями Мальтійського ордену[105], то досить буде лише ворухнути мізинцем, і вулиця Кондотті[106] без зайвих розмов видасть їм грамоти. Так було принаймні досі.

Ця безпардонна вигадка була цілковито даремною і не справила ніякого враження на дона Калоджеро, який не мав аніякогісінького уявлення про устав Верховного Єрусалимського ордену Святого Йоана[107]. — Я певен, що ваша дочка, з її рідкісною вродою, стане новою окрасою древнього роду Фальконері і що своєю доброчесністю вона зрівняється із тими святими княгинями, остання з яких, моя покійна сестра, поблагословить з неба наших молодят. — Дона Фабріціо раптом зворушила згадка про улюблену сестру Джулію і її змарноване життя, яке вона принесла в жертву своєму безпутному чоловікові, батькові Танкреда. — Що ж до мого небожа, то ви його знаєте, а якщо не знаєте, то я ладен поручитися за нього у всьому. Це сама доброта, і це не лише я так кажу, правда, панотче?

Добрий єзуїт, якого це несподіване запитання змусило одірватися від молитовника, раптом опинився перед важкою дилемою. Він був сповідником Танкреда і знав чимало його гріхів, звичайно, не таких уже й великих, але все-таки здатних кинути тінь на його рідкісну доброчесність, про яку тут говорилося. До того ж вони давали всі підстави гарантувати довічну подружню невірність цього майбутнього сім’янина. Звичайно, єзуїт не міг про це навіть словом прохопитися, щоб не порушити таємниці сповіді та норм світської тактовності. Він щиро любив Танкреда, і хоча в душі не схвалював його шлюбу з Анджелікою, однак нізащо не наважився б сказати щось, що могло б перешкодити йому. Він вдався за порятунком до обережності, яка з усіх головних доброчесностей найбільш податлива і надійна.

— Запас доброчесності у нашого Танкреда справді невичерпний, доне Калоджеро. За підтримки небесної благодаті та земної чеснотливості синьйорини Анджеліки він, безперечно, стане хорошим чоловіком і християнином.

Це досить сміливе, хоч і мудро обумовлене пророцтво не викликало жодних заперечень.

— Отже, доне Калоджеро, — провадив далі князь, догризаючи жаб’ячі хрящі, — вам навряд чи треба нагадувати про древність роду Фальконері і, на жаль, також навряд чи треба говорити про те, що вам добре відомо: матеріальне становище мого небожа не відповідає величі його імені. Мій свояк Фердінандо не був, так би мовити, передбачливим батьком. Його надмірне захоплення світським укладом життя, а також нечесність економів згубно відбилися на тій спадщині, яку він залишив моєму любому небожу та вихованцю. Його великі маєтки біля Маццари, його фісташкові сади в Раванузі, шовковичні плантації в Олів’єрі, палац в Палермо — усе це, як ви знаєте, доне Калоджеро, пішло за водою.

Дон Калоджеро знав це чудово — то був найбільший у Сицилії «відліт ластівок»; згадка про це й досі спричиняла жах — але не обережність — у всієї сицилійської знаті і була джерелом душевної втіхи для багатьох Седар.