— За час опікунства мені пощастило врятувати від кредиторів лише одну віллу, ту, що по сусідству з моєю, та й то завдяки судовій тяганині та особистим витратам, на які, до речі, я з радістю пішов у пам’ять моєї сестри, Царство їй Небесне, і тому, що завжди любив цього славного хлопчика. Це прекрасна вілла: сходи в ній проектував Марвуліа[108], салони розмальовував сам Серенаріо[109]. Але тепер навіть ті кімнати, які збереглися найкраще, не придатні й для того, щоб тримати в них кіз.
Рештки жаби були значно огидніші, ніж князь передбачав, однак і їх довелося проковтнути. Тепер треба було витерти собі рота якоюсь приємною та й, зрештою, щирою фразою.
— Але, доне Калоджеро, внаслідок усіх цих турбот, усіх переживань ми маємо Танкреда — кому, як не нам це знати. Без тих півдюжини маєтків, пущених за вітром його предками, він не був би таким витонченим, ґречним і чарівним хлопцем. На Сицилії, як вам відомо, ніщо не дається задарма. Це такий же закон природи, як і ті, за якими відбуваються землетруси та посухи.
Дон Фабріціо замовк: до кабінету ввійшов лакей, тримаючи на підносі дві запалені лампи. Поки їх ставили на місце, в кімнаті, на втіху дону Фабріціо, панувала меланхолійна, сповнена щирості тиша.
— Танкред незвичайний хлопець, доне Калоджеро, — продовжив князь. — І він не тільки добре вихований та елегантний. Хоч його і мало чого вчили, проте він знає все, що повинен знати: людей, життя, знаки часу. Він честолюбний, і це добре, він далеко піде. Ваша Анджеліка не жалкуватиме, якщо згодиться йти в житті поруч нього. І, до речі, хоча Танкред іноді може будь-кого роздратувати, з ним ніколи не нудно. А це багато важить.
Було б перебільшенням казати, що мер оцінив усі світські тонкощі, з якими були сказані останні князеві слова, але загалом вони лише підтвердили його власну думку щодо Танкреда, кмітливого і спритного юнака, здатного тримати ніс за вітром, а саме такого дон Калоджеро хотів би мати за зятя. Седара почував себе рівнею з ким завгодно, його навіть дратувало те, що Анджеліка не могла приховати свого захоплення цим красунем.
— Князю, усе це я знаю, як і багато іншого. Все це мене не цікавить. — Потім він напустив на себе сентиментальність: — Перед коханням, ваша вельможносте, ми всі безсилі. — Може, бідолаха і справді говорив щиро. Все залежить від того, що розуміти під словом «кохання». — Але я теж людина світська, ваша вельможносте, і теж гратиму з відкритими картами. Мені немає потреби говорити про посаг Анджеліки — вона кров мого серця, радість мого життя, і я залишу їй усе, що маю, бо все, що належить мені, належить їй. Проте справедливість вимагає, щоб наші діти заздалегідь знали, на що вони можуть сподіватися відразу. Після шлюбу я подарую дочці шістсот сорок чотири сальми першокласної орної землі під пшеницю в Сеттесолі, тобто тисячу шістсот вісімдесят гектарів, як кажуть тепер, а також вісімдесят сальм виноградних та оливкових плантацій у Джібільдольче; в день весілля я передам молодому двадцять мішечків золота по тисячі унцій у кожному. Я ж залишусь з порожніми руками, — додав він, переконаний, що йому не повірять, — але дочка є дочка. За ці гроші можна полагодити всі сходи Маруджі і стелі Сорчонарі в цілому світі. Анджеліка повинна мати гарну домівку.
Від слів дона Калоджеро віяло самовпевненою вульгарністю, проте наведені цифри справили на обох його співрозмовників величезне враження. Дон Фабріціо мусив мобілізувати всю свою силу волі, щоб приховати радісне здивування: Танкред влучив вище, ніж можна було сподіватися. Почуття відрази до мера раптом знову охопило князя, але думка про вроду Анджеліки і вишуканий цинізм її нареченого накинула поетичне покривало на брутальність шлюбної угоди. Навіть отець Пірроне не витримав і клацнув язиком; потім, роздратувавшись на самого себе за нестриманість, він спробував знайти інший привід для цього недоречного звуку і почав скрипіти кріслом та черевиками, швидко гортаючи молитовник, але то були марні зусилля.
На щастя, з цього незручного становища всіх врятувала несподівана заява дона Калоджеро.
— Князю, я знаю, що те, що я зараз скажу, не справить великого враження на вас, прямого нащадка імператора Тіта і цариці Береніки[110]. Але знайте — рід Седара теж шляхетний. Щоправда, досі це був нещасний, безславно забутий рід, що заскнів у провінції, але в моїй шухляді зберігаються автентичні документи, з яких незабаром усі дізнаються, що ваш небіж одружився з баронесою Седара дель Біскотто. Цей титул його величність Фердинанд IV подарував нашій родині, доручивши збирати податки в порту Маццари. Я можу все довести, бракує лиш однієї ланки.