Гепард

— Годі, годі, любий дон Чіччо, заспокойтесь, у мене вдома лежить лист од небожа, в якому він доручає мені просити від його імені руки синьйорини Анджеліки. Відтепер ви говоритимете про неї з притаманною вам чемністю! Ви перший довідались про цю новину, але вам доведеться заплатити за цей привілей: тільки-но ми повернемось до палацу, я замкну вас з Терезіною в зброярні. Ви матимете досить часу, щоб вичистити й змастити всі рушниці, і я випущу вас на волю лише після візиту дона Калоджеро. А тепер я поки що не хочу, щоб ця новина просочилася до містечка.

Спантеличений дон Чіччо відчув, що весь його снобізм, усі його перестороги розсипалися, мов кеглі, в центр яких влучила куля. Витримав удар лише один, дуже давній інстинкт.

— Але ж, ваша вельможносте, це нісенітниця! Як може ваш небіж оженитись з дочкою одного з ваших ворогів, одного з тих, хто завжди встромляв вам ножа в спину? Спробувати спокусити її — це я розумію, це була б перемога, але так ганебно капітулювати?! Та це ж кінець роду Фальконері, кінець Салінам!

Замовкнувши, дон Чіччо винувато понурив голову, ладний крізь землю запастися. Князь почервонів, його очі, і навіть вуха налилися кров’ю. Стиснувши свої велетенські, немов два молоти, кулаки, він рушив до дона Чіччо. Але як людина науки, князь звик перед кожним вчинком зважувати всі за і всі проти; крім того, під суворою лев’ячою зовнішністю у ньому ховався скептик. Скільки всього вже навалилося на нього нині: і спогади про результати плебісциту, і прізвисько діда Анджеліки, і шротини в його спині! А Тумео по-своєму мав рацію: устами органіста промовляла сама традиція його родини. Однак це не заважало дону Чіччо бути дурнем: шлюб Танкреда й Анджеліки не кінець, а, навпаки, початок усього. Він не порушував споконвічних звичаїв.

Коли кулаки дона Фабріціо розціпились, на долонях у нього помітні були червоні сліди від нігтів.

— Ходімте додому, доне Чіччо. Ви не розумієте деяких речей. Але ми з вами не будемо сваритись, правда?

І в ту мить, коли вони спускалися до шляху, важко було сказати, котрий з них Дон-Кіхот, а котрий — Санчо Панса.

Коли рівно о пів на п’яту доповіли, що прибув дон Калоджеро, якого князь на цей час запросив, він ще не скінчив туалету. Дон Фабріціо звелів попросити синьйора мера ласкаво почекати кілька хвилин у кабінеті і спокійнісінько заходився намащувати волосся густим білуватим лосьйоном Аткінсона «Lime Juice»[100], який цілими скриньками постачали йому просто із Лондона і назва якого зазнала на Сицилії такої ж етнографічної метаморфози, як і пісні — він став називатись «Lemo-liscio». Князь не захотів надягати чорний сюртук і звелів подати інший, блідо-ліловий, оскільки цей колір більше пасував до такої, на перший погляд, радісної події. Він затримався ще на якусь мить перед дзеркалом, щоб вирвати пінцетом нахабну руду волосинку, якій пощастило вціліти під час квапливого гоління вдосвіта, потім звелів покликати отця Пірроне і, виходячи з кімнати, взяв зі столу останній випуск «Blätter für Himmelsforschung»[101]. Тримаючи в руці згорнутий трубкою журнал, князь перехрестився (до речі, слід зазначити, що на Сицилії цей побожний жест нерідко має зовсім не релігійне значення).

Проходячи через кімнати, що відділяли його опочивальню від кабінету, дон Фабріціо намагався уявити себе царствено величним гепардом, готовим роздерти на шматки боязкого шакала. Але через мимовільні, властиві для нього асоціації ідей у його пам’яті раптом постала історична картина якогось французького художника: австрійські генерали та маршали, прикрашені китицями й орденами, шерегами проходять перед іронічно усміхненим Наполеоном, перед яким вони щойно капітулювали; безперечно, вони елегантніші від нього, але від цього не змінюється той факт, що цей маленький чоловічок у сірій шинелі переміг їх. Під впливом цих недоречних згадок про Ульм та Мантую[102] наш Гепард увійшов до кабінету роздратованим.

Там на нього вже стоячи чекав дон Калоджеро, низенький, плюгавий, погано виголений, і коли б не розумний погляд його маленьких очиць, то він справді скидався б на шакала. Але князь сприйняв цей погляд як вияв лукавства, адже всі розумові зусилля дона Калоджеро були спрямовані на матеріальну ціль, на відміну від тих абстрактних висот, до яких змагав ум князя. Дон Калоджеро був позбавлений однієї якості, яка у князя була вродженою: він не вмів одягатися відповідно до обставин і гадав, що виявив неабияку кмітливість, прийшовши в чорному. У нього був такий же траурний вигляд, як і в отця Пірроне; але в той час, як останній вмощувався тихенько в кутку з тим незворушно байдужим виглядом, який буває у священиків, які не хочуть втручатися в мирські діла, обличчя дона Калоджеро виражало таку нетерплячість, що на нього боляче було дивитися. Розмова почалася з тієї перестрілки загальними фразами, яка передує великим словесним битвам. Проте дон Калоджеро скоро не витримав і перейшов у наступ:

— Ваша вельможносте, ви, здається, одержали добрі новини від дона Танкреда?