Гепард

Це була одна з найвдаліших знахідок, яку за її сценічним ефектом можна прирівняти хіба що до дитячого візочка в знаменитому фільмі Ейзенштейна. Від цієї суміші офіційності та інтимності серце князя стало м’яке, як віск. А тим часом дон Калоджеро піднімався по сходах, примовляючи, як шкодує його дружина, що не може супроводжувати свою дочку: напередодні вона спіткнулась і вивихнула ліву ногу, а тепер лежить колодою в хаті.

— Вірите, князю, кісточка в неї набрякла, мов той гарбуз!

Дон Фабріціо, звеселений ніжним звертанням Анджеліки і переконаний після розмови з Тумео, що його пропозиція ніколи не буде прийнята, запропонував, що сам піде з візитом до синьйори Седара. Ця заява приголомшила дона Калоджеро, який, щоб відхилити її, приписав своїй бідолашній дружині ще одну хворобу — мігрень, яка нібито змушувала її перебувати в темряві.

Тоді князь подав руку Анджеліці. Вони пройшли в сутінках низку віталень, тьмяно освітлених маленькими каганцями, і повернули до залитого світлом «леопольдівського» салону, де вже зібралася решта родини, і цей похід крізь безлюдну темряву до затишного, освітленого центру нагадував церемоніал масонської ініціації.

Вся родина вже юрмилась на порозі. Перед гнівом свого чоловіка, який не просто розсіяв, а спопелив її ворожість до Анджеліки, княгиня стала втіленням самої чемності. Вона кілька разів поцілувала свою майбутню небогу і так міцно стиснула її в обіймах, що на шиї у дівчини відбилося знамените рубінове кольє, яке Марія-Стелла надягла з нагоди великого свята, хоч це було вдень. Франческо-Паоло зрадів з виняткового права поцілувати Анджеліку під ревнивим, але безпорадним поглядом батька. Кончетта не змогла стримати сліз — мабуть, від радості. Обидві її сестри не відходили від Анджеліки — безтурботні, вони могли весело гомоніти й сміятись. Отець Пірроне, котрий, незважаючи на свій сан, не був зовсім байдужий до жіночої вроди, в якій вбачав незрівнянний доказ Божої доброти, раптом забув про свою відразу до цього шлюбу. І пробурмотів: «Ходи з Ливану, о дружино![111]» — але потім був змушений урвати, щоб не викликати в пам’яті ще інші, пристрасніші біблійні рядки; мадемуазель Домбрей схвильовано схлипувала, як і належить гувернанткам, і стискала своїми зневіреними руками пишні плечі дівчини, примовляючи: — «Angelica, Angelica, pensons à la joie de Tancrède[112]». Тільки Бендіко, звичайно такий товариський, тепер глухо гарчав, аж поки розгніваний Франческо-Паоло, з тремтячими від збудження губами, не вигнав його з салону.

На двадцяти чотирьох з сорока восьми бра люстри горіли воскові свічки, кожна з яких, біла і чиста, могла символізувати дівчину, що тане від кохання; на кінчиках кожного бра різнобарвні квіти з муранського скла схиляли свої голівки, щоб помилуватись на ту, що увійшла, і послати їй мерехтливу, райдужну усмішку. У великому каміні весело танцювало полум’я, яке горіло радше для святкового настрою, ніж щоб обігріти вже тепле приміщення. Його відлиски тремтіли на кахляних плитках підлоги і оживляли тьмяну позолоту меблів. Воно справді уособлювало домашнє вогнище, символ домівки, де палаючі поліна нагадували про іскріння жаги, а грань — про стримувану палкість.

Княгиня, якій найвищою мірою була притаманна здатність зводити почуття до їх найменшого спільного знаменника, розповіла кілька яскравих епізодів з дитинства Танкреда; вона поверталась до них з такою наполегливістю, немов щиро вважала, що Анджеліка стане вдвічі щасливішою, дізнавшись, що в шість років її наречений не капризував, коли йому ставили промивницю, а в дванадцять у нього вистачало хоробрості вкрасти жменю вишень. Коли вона розповідала про цей епізод відважного грабіжництва, Кончетта розсміялась:

— Цієї вади Танкред ще й досі не позбувся. Пам’ятаєш, тату, як два місяці тому він украв у тебе персики, які ти так хотів покуштувати?

Після цього дівчина враз спохмурніла, немов збиралася захищати інтереси власників усіх обкрадених садків.

Дон Фабріціо поклав край цим недоречним спогадам. Він заговорив про дорослого Танкреда, юнака кмітливого і спритного, який не лізе в кишеню за дотепом, що викликає веселий сміх у друзів і доводить до відчаю супротивників. Він пригадав, як одного разу в Неаполі герцогиня Сантаякасьтам, якій відрекомендували Танкреда, раптом так захопилась ним, що почала вимагати, щоб він якнайчастіше заходив до неї, де б вона не була — в салоні чи в спальні — бо, за її словами, ніхто не вмів так розповідати різні petits riens[113], як він. Хоч дон Фабріціо квапливо додав, що Танкредові на той час не було ще й шістнадцяти, а герцогині минуло п’ятдесят, очі Анджеліки метнули блискавки: їй були добре відомі звички палермських юнаків та моральність неаполітанських герцогинь.