Гепард

Виструнчившись, солдат усміхався всім своїм добродушним тупуватим обличчям; з його плаща на підлогу цівками стікала вода. Що ж до графа, то він не стояв струнко, а, знявши своє промокле й безформне кепі, поцілував княгині руку і скромно посміхався, вражаючи дівчат своїми білявими бакенбардами та невиправним гаркавим «р».

— Хто б міг подумати! А мені казали, що у вас ніколи не буває дощів. Матінко рідна! Уже третій день ми немов по річці пливемо! — Потім він враз посерйознішав: — Слухай-но, Фальконері, а де ж синьйорина Анджеліка? Ти тягнув мене аж з Неаполя, щоб показати її. Я бачу не одну красуню, але її щось не видно між ними. — Граф повернувся до князя: — Знаєте, князю, послухавши його, можна подумати, що це нова цариця Савська! Ходімо ж і негайно привітаймо її! Ну, ворушись, опудало!

До цього похмурого салону, із стін якого подвійними рядами дивились предки у парадних обладунках, раптом увірвався казармений жаргон. Усі засміялись. Але дон Фабріціо і Танкред знали більше, ніж Кавріаґі, вони знали дона Калоджеро, знали, що його вродлива дружина була страшенна дурепа, і подумали, яке безладдя мусило панувати в цьому будинку багатих вискочок. Простодушному ломбардцеві все це було невдогад.

— Послухайте, графе, — втрутився дон Фабріціо. — Ви гадали, що в Сицилії не буває дощів, а переконались, що тут трапляються зливи. Я б не хотів, щоб ви думали, ніби в Сицилії не хворіють на запалення легень, бо так ви можете опинитися в ліжку з температурою сорок градусів. Мімі, запали каміни в спальні Танкреда та в зелених апартаментах для гостей. Приготуй також поруч кімнату для денщика. А ви, графе, йдіть краще просушіться і переодягніться. Я накажу, щоб вам принесли пунш та бісквіти. Обід буде о восьмій, через дві години.

Кавріаґі надто довго служив у армії, щоб не послухатись цього владного голосу. Він віддав честь і покірно рушив за лакеєм. Мороні йшов позаду, несучи офіцерські ранці та шаблі в зелених фланелевих чохлах.

Танкред у цей час сидів біля столу й писав: «Моя кохана Анджеліко, я приїхав, приїхав заради тебе. Я закоханий, мов той кіт, але мокрий, як жаба, брудний, як бездомний пес, і голодний, як вовк. Тільки-но я опоряджуся і вважатиму себе гідним з’явитись перед твої прекрасні очі, то відразу ж побіжу до тебе. Це буде години за дві. Вітання твоїм шановним батькам. А тобі… тобі поки що нічого!»

Танкред передав записку князеві, щоб той прочитав. Дон Фабріціо, який завжди захоплювався епістолярним стилем свого небожа, усміхнувся і повністю схвалив її. Він звелів віднести записку.

Загальне піднесення та радість були такі великі, що за чверть години гості встигли просохнути, почиститись, змінити мундири і спуститися до «леопольдівського» салону, де біля каміна на них чекала вся князівська родина. П’ючи чай з коньяком, вони дозволили всім милуватися собою. У ті часи ніщо не було таке далеке від армійського життя, як родини сицилійських аристократів; бурбонівські офіцери ніколи не з’являлися в палермських салонах, і кілька ґарібальдійців, яким пощастило проникнути туди, справляли враження скоріше розмальованих опудал, аніж справжніх вояк.

Отже, двоє офіцерів були єдині, кого синьйорини Саліна бачили зблизька. На двобортному уланському мундирі Танкреда сяяли срібні гудзики; у Карло груди прикрашали позолочені ґудзики берсальєрів; в обох комір був обшитий чорним оксамитом, облямованим в одного оранжевим, а в другого — малиновим кантом; обидва витягли до вогню ноги в штанях з темно-синього і чорного сукна. На їхніх манжетах, навколо срібних та золотих зірок, сплелось тонке мереживо сяючих галунів. Це було чарівне видовище для дівчат, звиклих до строгих сюртуків та траурно-чорних фраків. Моралістичний роман лежав забутий на підлозі, під кріслом.

Дон Фабріціо не вірив своїм очам: він ще зовсім недавно бачив обох юнаків у незугарних червоних сорочках.

— Що це? Невже ґарібальдійці змінили форму? — Хлопці підскочили, неначе їх укусила гадюка.

— До чого тут ґарібальдійці, дядечку?! — вимовив Танкред. — Тепер не ті часи. Тепер ми з Кавріаґі вже офіцери регулярної армії його величності короля Сардинії, що незабаром стане королем усієї Італії. Коли військо Ґарібальді було розпущене, нам запропонували або повернутись додому, або перейти до армії короля. Ми з Карло, як і багато інших, вступили до справжньої армії і вже забули про червоні сорочки, правда, Кавріаґі?

— Матінко рідна, який то був набрід! Горлорізи, здатні лиш чубитися і стріляти, і більше нічого! А тепер ми між порядними людьми і пишаємось своїми офіцерськими мундирами. — І Кавріаґі гордо пересмикнув маленькими вусиками у хлопчакуватій гримасі зневаги.

— Знаєш, дядечку, нас понизили на один ранг, бо засумнівалися в наших військових здібностях. Я, наприклад, замість капітана знов став поручиком, бачиш? — Танкред показав на дві зірочки, що сяяли в нього на еполетах. — А Карло тепер підпоручик. Але ми такі щасливі, немов нас підвищили. У цих мундирах нас усі поважають.