Гепард

Танкред хотів, щоб Анджеліка оглянула весь палац з його численними апартаментами для гостей, салонами для прийомів, кухнями, каплицями, театрами, картинними галереями, каретними сараями, стайнями, задушливими оранжереями, довгими коридорами, сходами, просторими портиками, а насамперед таємничими, давно занедбаними покоями, які утворювали незбагненний, заплутаний лабіринт. Він не усвідомлював (а може, якраз чудово усвідомлював), що тягнув дівчину до прихованого центру цього чуттєвого циклону, а Анджеліка в ці хвилини бажала того, що й сам Танкред. Блукання по безмежній будівлі були нескінченні; закохані вирушали немов на відкриття невідомої землі, бо в багатьох салонах та закутках палацу жодного разу не ступала навіть нога дона Фабріціо, який з великим задоволенням повторював, що палац, у якому знаєш усі покої, не вартий того, щоб у ньому жити. Двоє закоханих відпливали до Цитери[119] на кораблі з темних та освітлених кімнат, апартаментів — розкішних і вбогих, порожніх і заставлених різноманітними старими меблями. Вони відчалювали в супроводі Кавріаґі або мадемуазель Домбрей, іноді обох (отець Пірроне з мудрістю, притаманною єзуїтам, завжди відмовлявся втручатись у це діло). Зовні пристойність була ніби збережена. Але в доннафуґатському палаці закоханим неважко було позбутися небажаних супутників: варто було лише безстрашно звернути в темний бічний коридор (а їх там безліч — довгих, вузьких і звивистих, із заґратованими віконцями), звернути в галерею, піднятись нагору вузенькими сходами — і вони залишались лише вдвох, далекі від усіх, самотні, немов на безлюдному острові. Їх єдиними свідками були вицвілий портрет пастеллю, що його недосвідчений художник позбавив погляду, або напівстерта пастушка, яка підбадьорливо посміхалась до них з настельної фрески. Кавріаґі, зрештою, дуже швидко набридало плентатися за ними, і тільки-но йому на шляху траплялася знайома кімната або сходи, що вели до саду, він зникав, щоб зробити приємність своєму другові, а також щоб позітхати, дивлячись на байдуже обличчя Кончетти. Гувернантка була настирливіша, але теж недовго; незабаром її голос лунав десь позаду і залишався без відповіді:

— Tancrède, Angelica, où êtes-vous?[120]

Потім навкруги наставала тиша, яку ледве порушували лопотіння пацюків на горищі та шелест чийогось давно забутого листа, що ковзав по підлозі, підхоплюваний подихом вітру; ці шуми були чудовим приводом для грайливих острахів та заспокійливих обіймів. Підступний, настійливий Ерос ані на мить не покидав заручених, втягуючи їх у чарівну, сповнену несподіванок гру. Танкред і Анджеліка, які ще недавно були дітьми, із захватом віддавались цій грі, їм подобалося ховатися, шукати одне одного, але коли вони зустрічались, їх розпалені почуття брали гору: пальці юнака спліталися з пальцями дівчини в жесті, знайомому всім нерішучим закоханим, або ніжно гладили її оголені плечі. Ці дотики хвилювали все їхнє єство, передуючи сміливішим пестощам.

Якось вона сховалася за величезною картиною, що стояла на підлозі; протягом кількох хвилин «Артуро Корбера при облозі Антіохії» закривав її, стривожену від невиразних передчуттів; проте Танкред скоро знайшов її, всю запорошену, обвиту павутинням; він обійняв дівчину і притиснув до грудей, а вона лише безперестанно повторювала: «Ні, любий, ні». Відмова ця звучала як запрошення, бо Танкред насправді обмежувався тим, що впивався поглядом в її великі зелені очі. Іншого разу, одного свіжого сонячного ранку, Анджеліці стало холодно в її літній сукні; на дивані, заваленому всіляким мотлохом, він пригорнув її до себе, щоб зігріти, і відчув, як її п’янке дихання пестить його чоло та волосся. То були моменти болісного екстазу, в якому жадання ставало мукою, а стриманість — найвищою втіхою.