Гепард

Взагалі нагай був річчю, яка після гепарда зустрічалася в Доннафуґаті найчастіше. Назавтра після відкриттів у загадкових апартаментах Танкред і Анджеліка знову натрапили на канчук, але зовсім інший, і вже не в невідомих покоях, а в так званих апартаментах Святого Князя, розташованих у найдальшому крилі палацу. Тих самих, де двісті років тому один знаменитий представник роду Саліна відлюднився, немов у монастирській келії, щоб покаянними молитвами торувати собі шлях до неба. Крихітні кімнатки з низькою стелею, із долівкою, викладеною плиткою, з побіленими вапном стінами нагадували житло бідного селянина. Остання кімнатка мала невеличкий балкон, з якого відкривалися неозорі жовті лани, що бігли вдалину, занурені в сумне полудневе світло. На одній стіні висіло величезне розп’яття, більше від людського зросту; голова Христа впиралася в стелю, закривавлені ноги торкалися долівки, а рана на боці схожа була на уста, що зсудомились від муки раніше, ніж змогли вимовити слова остаточного спасіння. Поруч із розп’яттям висів нагай — шість затверділих хлистів, кожен з яких закінчувався свинцевою кулькою розміром з горошину. То було знаряддя для самокатування Святого Князя. У цій кімнаті Джузеппе Корбера, князь Саліна, шмагав себе на самоті, перед лицем Бога та своєї латифундії. Можливо, він думав, що краплі крові, падаючи на землю, навіки закріплять її за його родом. У побожній екзальтації йому, мабуть, здавалося, що вони справді належатимуть йому лише після цього спокутного хрещення — як то кажуть, кров від його крові, плоть від його плоті. Проте земля грудка за грудкою вислизала від родини Саліна; більшість полів, що їх видно було з балкончика, тепер належали іншим — також і донові Калоджеро Седарі. Тобто його дочці, Анджеліці. Тобто її майбутнім дітям. У Танкреда мало не запаморочилося в голові від думки, що те, чого не змогла зробити кров, зробила краса. Опустившись на коліна, Анджеліка цілувала пробиті ноги Христа. Танкред показав їй на бич.

— Бачиш, ця штука — це ти. У тебе і в неї — одне призначення.

Анджеліка нічого не зрозуміла і запитливо повернула до нього усміхнене обличчя, але замість пояснень він дико вп’явся їй у губи, так що дівчина аж застогнала від болю.

Так юні закохані проводили цілі дні у нестямному блуканні; вони потрапляли то в пекельну відхлань, звідки їх рятувало кохання, то в занехаяні раї, тим самим коханням осквернені. Якась темна сила вперто спонукала їх обох припинити цю азартну гру і негайно поділитись виграшем — що не день, то частіше і настійніше. Врешті вони перестали обдурювати самих себе щодо мети своїх прогулянок і тихенько йшли до найпотаємніших кімнат, стіни яких заглушали всі стогони. Проте стогонів не було, були тільки тихі благання та скарги. Вони тісно пригортались одне до одного, сповнені взаємного співчуття, страждаючи від своєї невинності і втішаючись нею. Найнебезпечнішими для них були колишні апартаменти для гостей, віддалені од інших покоїв, але чисті; в них у кожній кімнаті стояло велике ліжко із загорнутим матрацом, який можна було розстелити одним порухом руки… Одного дня у Танкреда з’явилась рішучість — не в розумі (бо розум не брав участі в цих речах), а в усьому його єстві: час покласти цьому край. Того ранку Анджеліка з грайливою посмішкою промовила: «Віднині я твоя послушниця», — відверто натякнула вона на перший спалах взаємного бажання, який загорівся під час першої їхньої зустрічі. Уже тремтяча, дівчина готова була скоритись і віддатися, уже самець в Танкреді перемагав чоловіка, як раптом стогін церковного дзвону впав просто на їх розпластані тіла, зливши свій трепет з їхнім. Посмішка розділила злиті в поцілунку уста. Вони прийшли до тями; а наступного дня Танкред мусив від’їхати.

То були найкращі дні в їхньому житті, яке виявилось потім таким неспокійним, таким грішним на вічному тлі страждання. Але вони про це ще не знали, і хоч тепер впевнено дивились у своє майбутнє, згодом йому судилося розвіятись димом і вітром. Коли вони постаріли, то в думках не раз повертались до цих минулих днів з невиліковною ностальгічною тугою. То був час, коли їм здавалось, що почуття їхнє завжди житиме, бо йому ні разу не дали волі; час, коли їх усюди немов запрошували гостинні ліжка, од яких вони відмовлялись; час чуттєвої нестямності, котра, будучи приборканою, викристалізовувалась на якусь мить у самозречення, тобто у справжнє кохання. Такою була прелюдія їхнього шлюбу, який навіть в еротичному плані виявився невдалим. Але ця прелюдія стала самостійним твором, коротким і прекрасним, немов ті увертюри, що переживають забуті опери і в яких у формі етюду, сповненого життєвості, але прикритого соромливістю, намічаються всі ті мелодії, які невдало розвинулися в самій опері і були приречені на провал.

Коли Анджеліка й Танкред залишали світ згаслих пороків, забутих доброчесностей та вічного жадання і поверталися у світ живих людей, їх зустрічали з добродушною іронією.