Гепард

Проходячи крізь ці забуті, безіменні покої, закохані давали їм імена, немов хотіли увіковічнити свої спільні відкриття, як ті мореплавці, що вийшли на берег у Новому Світі. Велика спальня, що в її алькові стояв привид ліжка з балдахіном, над яким стирчав пучок зітлілого страусового пір’я, залишилась у їхній пам’яті як «кімната страждань». Маленькі сходи з потрісканого шиферу Танкред назвав «сходами щасливого падіння». Іноді вони не знали, куди зайшли, і справді губилися під час безлічі обходів, підйомів, поворотів та довгих зупинок, сповнених шепоту та доторків. Визирнувши в якесь розбите вікно, вони намагались зорієнтуватися по двору та саду, в якому крилі палацу опинилися. Проте іноді зорієнтуватися було неможливо: вікно виходило не на головне подвір’я, а на один із безликих внутрішніх двориків, який нічим не відрізнявся від решти, крім хіба що дохлих котів чи купок макаронів у томатному соусі, чи то викинутих, чи виблюваних. Іноді з протилежного вікна на них дивилися очі якоїсь літньої покоївки. А одного дня в комоді без однієї ноги вони натрапили на чотири музичні шкатулки, якими так щиро втішалося жадібне до розваг вісімнадцяте сторіччя. Три з них, вкриті порохом та павутинням, мовчали, але четверта, не така стара, краще захищена своїм футляром з темного дерева, раптом завелася, мідний валок з незліченними виступами повернувся, і сталеві клапани, підіймаючись один за одним, програли граціозну мелодійку з дзвінким сріблистим звучанням — знаменитий «Венеціанський карнавал»[121]. Танкред і Анджеліка почали цілуватися в ритм із цими меланхолійними переливами. Коли обійми їхні ослабли, вони зі здивуванням зрозуміли, що мелодія давно замовкла і що їх тіла підкорялись уже зовсім іншому ритму.

Потім їх чекала несподіванка зовсім іншого ґатунку. В одній із кімнат колишніх апартаментів для гостей вони помітили за гардеробом потайні двері; столітній замок не витримав напору двох пар юних рук, які тішилися нагодою переплітатися і торкатися у цьому натиску, і закохані побачили довгі й вузькі сходи з рожевого мармуру, які бігли вгору до відчинених навстіж дверей з пообриваною оббивкою. За дверима були дивні покої: шість маленьких кімнаток, розташованих навколо салону середньої величини з підлотою, вимощеною білим мармуром, із жолобком для стоку під однією із стін. На низьких стелях була якась дивна розмальована ліпнина, деталі якої не можна було, на щастя, розгледіти, через те що вони потемніли від вогкості[122]; низько на стінах висіли перекошені дзеркала, одне з яких, обрамлене канделябрами вісімнадцятого сторіччя, було розбите майже посередині. Вікна виходили на невеличкий ізольований внутрішній дворик, схожий на темний, глибокий колодязь, з якого сочилося сіре світло. У кожній кімнаті і в салоні стояли широчезні дивани із залишками шовкової оббивки біля цвяшків і поплямленими спинками. Каміни були прикрашені витонченою різьбою по мармурі, яка зображала зсудомлені в муках голі тіла, що їх хтось понівечив у божевільному гніві. На облуплених, почорнілих від вогкості стінах виднілися темні, брудні патьоки, які на висоті людського зросту утворювали дивні, похмурі і незвичні візерунки. Побачивши шафу, вмуровану в нішу салону, Танкред жестом зупинив Анджеліку і сам відчинив дверцята. Шафа була дуже простора і містила дивні речі: клубки тонкої шовкової мотузки; срібні коробочки, прикрашені непристойними візерунками, з крихітними етикетками на дні, на яких вишуканим почерком були написані якісь незрозумілі назви, схожі на позначки на слоїках з ліками: «Estr. catch.» «Tirch-stram.» «Part-орр.»; пляшечки з випаруваним вмістом; сувій брудної тканини в кутку; в ньому були в’язки нагайок та канчуків із бичачих жил; деякі з них мали срібні ручки, хлисти інших були до половини обвиті білим у блакитну смужку старовинним шовком, на якому виднілися темні плями. У шафі були також якісь химерні металеві знаряддя. Танкредові раптом стало моторошно, він злякався сам себе, зрозумівши, що вони дісталися до таємного осереддя палацу, яке й випромінювало цей любосний неспокій.

— Ходімо звідси, люба. Тут немає нічого цікавого.

Вони мовчки спустились по сходах, старанно зачинили двері, поставили на місце гардероб. Протягом решти дня Танкред ходив немов уві сні, і поцілунки, якими він обмінювався з Анджелікою, мали смак спокути.