Гепард

— Вона надто прекрасна, надто чиста для мене. Вона мене не кохає. З мого боку було зухвальством мріяти про неї. Мені доведеться поїхати звідси з довічним болем у серці. Я навіть не наважився запропонувати їй свою руку. Мабуть, я їй нерівня. Що ж, шукатиму таку, як сам. — У дев’ятнадцять років легко сміятися з власної невдачі.

Упевнений у своєму щасті, Танкред намагався потішити друга:

— Слухай, я знаю Кончетту з самого дитинства, це найчарівніша з усіх дівчат, втілення доброчесності. Але вона дуже потайлива, надто стримана і, боюся, надто високої думки про себе. До того ж вона сицилійка до самих кісток. Кончетта ніколи не виїжджала звідси. Хтозна, чи буде вона щасливою в Мілані, у цьому жахливому місті, де для того, щоб з’їсти тарілку макаронів, треба подбати про це за тиждень наперед!

Цей дотеп Танкреда, який свідчив про виникнення почуття національної єдності, викликав посмішку у Кавріаґі, хоч серце його краялось від болю.

— Я б її з головою засипав макаронами! Проте словами горю не зарадиш! Сподіваюсь лише, що твої дядько й тітка, які були такі добрі до мене, пробачать мій нерозсудливий приїзд.

Танкред щиро намагався заспокоїти його: завдяки своїй дещо галасливій погідності, поєднаній з певним сентименталізмом, Кавріаґі сподобався всім у Доннафуґаті, навіть Кончетті, яка теж вважала його досить симпатичним. Потім друзі почали розмову про Анджеліку.

— А тобі, Фальконері, справді пощастило. Відкопати таку перлину, як Анджеліка, у цій, пробач, купі гною! Яка вона гарна, Боже мій, яка вона гарна! А ти, негіднику, на цілі години ховався з нею в закутках цього палацу, більшого за Міланський собор! Вона також розумна, освічена й привітна, і в очах її світиться безмежна добрість та простодушна щирість.

Кавріаґі ще довго вихваляв доброту Анджеліки, не помічаючи іронічного погляду Танкреда.

— У цьому домі є тепер лише одна справді добра людина — це ти, Кавріаґі.

Міланський оптимізм Кавріаґі не вловив у словах Танкреда цинічної нотки, і він промовив:

— Слухай, через кілька днів ми від’їздимо. Як ти гадаєш, чи не слід було б мені зайти до матері твоєї баронеси і виявити їй свою пошану?

Танкред уперше почув, до того ж з уст ломбардця, як хтось вшановує його наречену шляхетним титулом. Спочатку він не зрозумів, про кого йдеться, та за мить у ньому заговорила князівська кров.

— Що це ти вигадуєш, Кавріаґі? Яка ж Анджеліка баронеса? Вона просто гарна дівчина, яка подобається мені та й годі.

Анджеліка була, звичайно, не лише гарна, а й багата, однак Танкред говорив щиро: в глибині душі він вважав, що всі ці Джібільдольче, Сеттесолі і мішки з грішми належали йому споконвіку.

— Дуже шкода, але здається, ти не зможеш побачити матері Анджеліки. Завтра вона їде до Шакки на курорт. Вона, бідолашна, дуже хвора.

Танкред загасив у попільничці недокурок сигари.

— Ходімо до вітальні. Ми вже тут надто засиділись.

Одного дня дон Фабріціо одержав листа від джірджентського префекта, у якому в найввічливішій формі повідомлялось про те, що до Доннафуґати незабаром має приїхати кавалер Аймон Шевальє ді Монтерцуоло, секретар префектури, з важливою державною справою. Здивований дон Фабріціо наступного дня відрядив Франческо-Паоло на поштову станцію, щоб зустріти цього missus dominicus[124] і супроводити його до палацу. Закони гостинності й звичайного людського милосердя звеліли не віддавати благородного п’ємонтця на поталу тисячам паразитів, які напевне заїли б його в заїзді старого Меніко.

Поштова карета прибула надвечір; на передку сидів озброєний охоронець, а всередині — кілька стомлених похмурих пасажирів. З карети вийшов Шевальє ді Монтерцуоло, якого легко можна було впізнати по переляканому обличчі та вимушеній посмішці. Місяць тому він залишив свій невеличкий маєток в Монферрато і невдовзі опинився в самому серці Сицилії. Полохливий за вдачею, цей чиновник з діда-прадіда почував себе на острові, як риба на піску. Шевальє вже встиг наслухатись страшних історій про бандитів, що ними сицилійці випробовують міцність нервів у новоприбулих; уже цілий місяць кожний швейцар у префектурі здавався йому найманим убивцею, а кожний розрізувальний ніж, що лежав на письмовому столі, — бандитським кинджалом. До цього всього, від страв, приготовлених на оливковій олії, у нього зовсім розладнався шлунок. Вийшовши в сутінках з карети, він поставив біля ніг невеличку руду валізку із брезенту і неспокійно оглядав непривітну вулицю, посеред якої його висадили. Біла дощечка з блакитним написом «Тракт Віктора-Еммануїла», яка висіла на стіні розваленого будинку навпроти нього, не змогла переконати Шевальє в тому, що він перебуває в одній із провінцій рідної країни. Він не наважувався звернутись до селян, які, немов каріатиди, підпирали стіни будинків, певний, що вони його все одно не зрозуміють. До того ж йому все ще було дороге його життя, і він дуже не хотів, щоб його порснули ножем у живіт.