Гепард

— Перед тим, як надіслати до Турина список кандидатів, мої начальники вважають своїм обов’язком повідомити вас і запитати, чи ця пропозиція вам подобається. Отже, мета мого приїзду полягає в тому, щоб дістати вашу згоду. Уряд надає цьому великої ваги. Можу додати, що я з радістю погодився на цю місію, завдяки якій мав честь і приємність познайомитися з вами та вашою родиною і помилуватись цим чудовим палацом та мальовничою Доннафуґатою.

Лестощі спливали з особи князя, як вода з листя латаття: це була одна із переваг, якою тішаться люди горді, які звикли бути гордими. «Цей добродій гадає, що приїхав зробити мені велику честь, — думав він, — мені, князю Саліні, який був пером Королівства обох Сицилій. Він хоче здивувати мене титулом сенатора. Щоправда, подарунки слід оцінювати залежно від того, хто їх робить. Селянин, який почастував мене шматком сиру, виявив до мене більшу шану, ніж князь Джуліо Ласкарі, який запросив мене на обід. Усе лихо в тому, що від сиру мене нудить, і ніхто не помічає моєї душевної вдячності, зате всім впадає в око мій гидливо зморщений ніс». Уявлення князя про сенат були дуже поверхові. Він знав дещо про стародавній римський сенат і чув зокрема про сенатора Папіріуса, який зламав свій жезл об голову невихованого галла, та про коня Інчітатуса, що його Каліґула зробив сенатором, — честь, яку хіба що його син Паоло не визнав би надмірною. Крім того, він ніяк не міг прогнати набридливу згадку про фразу, яку іноді цитував отець Пірроне: «Senatores boni viri, senatus autem mala bestia»[125]. Був також імперський сенат у Франції, в якому сиділо зборище хапуг, що продались за гарну платню. Він також пам’ятав колишній палермський сенат, але це був лише гурт бездарних чиновників. Ні, все це не для князя Саліни. Він вирішив розпитати докладніше.

— Пробачте, кавалере, я не дуже розуміюсь на цих речах, тому поясніть мені, будь ласка, що таке сенат. Преса колишньої монархії не вміщувала ніяких відомостей щодо конституційної системи інших італійських держав, а тиждень, який я провів у Турині, виявився недостатнім для того, щоб про все дізнатись. Що таке сенатор? Це тільки почесний титул, щось на взірець нагороди? Чи, може, він має якісь законодавчі функції, приймає якісь рішення?

П’ємонтець, представник єдиної ліберальної держави в Італії, обурився.

— Але ж, князю, сенат — це найвища палата королівства! У ній представлений цвіт італійських політичних діячів, зібраний мудрістю володаря! Сенат вивчає, обговорює, схвалює або відкидає закони, що їх пропонує уряд в ім’я дальшого поступу країни. Сенат — це водночас і остроги, і віжки! Спонукаючи уряд до діяльності, він разом з тим стримує його від надмірностей. Якщо ви згодитесь увійти в сенат, то репрезентуватимете в ньому Сицилію так само, як і обрані депутати. Вашими устами говоритиме цей чудовий край, перед яким тепер розкриваються нові, широкі перспективи, у котрого стільки ран, які треба вилікувати, стільки справедливих бажань, які вже час задовольнити.

Промова Шевальє тривала б ще досить довго, коли б Бендіко, що стояв за дверима, не попросив у «мудрості володаря» дозволу ввійти до кабінету. Дон Фабріціо вдав, що хоче підвестися, але п’ємонтець, помітивши цей рух, миттю кинувся до дверей. Бендіко пильно обнюхав штани Шевальє і, переконавшись, що має справу з Добрим чоловіком, ліг під вікном і заснув.

— Послухайте, Шевальє. Коли б ішлося лише про знак почесті, про титул, яким можна було б прикрасити візитну картку, я б з радістю погодився. Я гадаю, що в цей вирішальний для майбутньої італійської держави час обов’язок кожного — бути лояльним до уряду, щоб продемонструвати нашу національну єдність усім іншим країнам, які то з надією, то з острахом стежать за нами, і заспокоїти ці острахи, котрі, як і надії, нічим не виправдані, але котрі поки що існують.

— То чому б вам, князю, не прийняти цю пропозицію?