Гепард

— Стривайте, Шевальє, зараз усе вам поясню. В минулому у нас так часто змінювались правителі, які не сповідували нашої релігії і не знали нашої мови, що ми звикли вдаватися до хитрощів. То був єдиний спосіб уберегтися од візантійських збирачів податків, од берберських емірів, од іспанських віце-королів. Але тепер це вже увійшло в нашу кров. Я говорив про лояльність до уряду, а не про участь у ньому. Протягом цих останніх місяців, відколи ваш Ґарібальді висадився в Марсалі, тут накоїли чимало дурниць, не питаючи нашої думки. Тепер пізно вже пропонувати, щоб ми, представники старого правлячого класу, взяли справу в свої руки і довели її до щасливого кінця. Я не збираюся сперечатись тут з вами, чи те, що зроблено, добре чи погане, але, на мою думку, багато що було зроблено кепсько. Одначе відкрию вам те, в чому ви самі переконаєтесь, якщо поживете серед нас якийсь рік. На Сицилії зовсім не має ваги, як ви діяли — добре чи погано; єдиний гріх, якого ми ніколи не прощаємо — це сам факт діяння. Ми старі, Шевальє, страшенно старі. Уже принаймні двадцять п’ять сторіч ми несемо на своїх плечах тягар блискучих цивілізацій, хоч усі вони прийшли звідкілясь, жодна з них не народилась на Сицилії, жодної з них ми не можемо назвати своєю. Ми такі ж білі, як і ви, Шевальє, як і сама англійська королева, але ось уже дві з половиною тисячі років ми фактично є колонією. Я кажу це не для того, щоб поскаржитися вам, — ні, великою мірою це наша вина. Проте ми вже втомились від цього і страшенно виснажились.

Шевальє стривожився:

— Але ж усе це вже скінчилося. Віднині Сицилія не завойована земля, а вільна частина вільної держави.

— Чудові слова, Шевальє, але трохи запізнілі. А втім, я вже казав вам, що в цьому здебільшого наша вина. Ви мені щойно говорили про молоду Сицилію, перед якою відкриті широкі перспективи новочасного світу. Щодо мене, то я бачу її в образі немічної старої, яку в інвалідній колясці везуть по Всесвітній Лондонській виставці; однак вона нічого не розуміє, їй немає ніякого діла ні до шеффілдських сталеплавильних заводів, ні до манчестерських ткацьких фабрик, вона мріє лише про те, щоб знов опинитись у своєму ліжку із заслиненими подушками, під яким стояв би нічний горщик.

Дон Фабріціо говорив спокійним голосом, але рука його дедалі сильніше стискала баню Святого Петра; пізніше виявилось, що хрестик на ній зламаний.

— Сну, шановний Шевальє, сну — ось чого бажають сицилійці, і вони завжди ненавидітимуть тих, хто спробує їх розбудити, хай навіть для того, щоб вручити найчудовіші дарунки. Між нами кажучи, я дуже сумніваюсь, щоб у мішку нового уряду було багато дарунків для нас. Усі вияви сицилійської вдачі, навіть найбурхливіші, належать до царини сну. Наша чуттєвість — це спроба забутися, постріли та удари кинджалом — це бажання смерті, наші лінощі, наші запашні шербети — прагнення любосного заціпеніння, тобто теж смерті. Наші розмисли — це лише спроби ніщоти зануритись у тайни нірвани. Звідси та всевладність, якою користуються у нас окремі особи, ті, кому вдалося розплющити одне око; звідси й те славнозвісне відставання на ціле сторіччя, яким позначені в Сицилії усі вияви мистецького та розумового життя. Новини цікавлять нас лише тоді, коли вони вже мертві і неспроможні спонукати будь-кого до діяльності. Звідси також і це дивовижне явище — створення в наші часи міфів, які годилося б шанувати, коли б вони були справді давніми, але які є не чим іншим, як спробою знову занурити нас у минуле, тим привабливіше для нас, що воно давно вже мертве.

Шевальє зрозумів далеко не все, а остання фраза здалася йому зовсім туманною: він бачив строкаті фургони, які тягли прикрашені китицями коні, чув про героїчні лялькові театри[126], але думав, що то справжні старовинні традиції.

— А не здається вам, князю, що ви трохи перебільшуєте? — мовив він. — У Турині я знав кількох сицилійських емігрантів, наприклад Кріспі, і вони мені зовсім не видалися схожими на сплячих.

Князь роздратовано сказав: