Гепард

— Ви шляхетна людина, Шевальє, і я вважаю за велику честь для себе з вами познайомитись. Ви в усьому маєте рацію і лише тоді помиляєтесь, коли кажете, що сицилійці захочуть стати кращими. Я розповім вам про один епізод, що трапився зі мною особисто. За два-три дні до прибуття Ґарібальді в Палермо до мене завітали кілька офіцерів з англійських кораблів, які стояли на рейді, спостерігаючи за подіями. Вони якось дізналися, не знаю, як саме, що в мене на березі моря є будинок, з тераси якого добре видно навколишні гори. Офіцери попросили провести їх туди — мовляв, їм треба оглянути місцевість, по якій буцімто наступали ґарібальдійці, бо з кораблів їм нічого не було видно. Я згодився і повів їх туди. То були юні хлопці, хоч і з рудуватими бакенбардами. Вони були в захваті від панорами, від сліпучого сонця і відверто зізналися, що їх дуже вразила похмурість та занехаяність вуличок, які вели до мого дому. Я не став пояснювати їм, що одне випливає з другого, як щойно намагався пояснити вам. Тоді один із них запитав мене, якого біса потрібно на Сицилії італійським добровольцям. «They are coming to teach us good manners, — відповів я, — but won’t succeed, because we are gods» — Вони прийшли, щоб навчити нас добрих манер, але їм це не вдасться зробити, бо ми — боги. Я не певен, чи вони щось зрозуміли з моїх слів, але весело засміялись і пішли геть. Цю відповідь я хотів би повторити і вам, шановний Шевальє. Сицилійці ніколи не захочуть стати кращими з тієї простої причини, що вони вважають себе досконалими. У них марнолюбство важить більше від бідності. Будь-яке стороннє втручання у сицилійські справи — і з боку чужинців, і з боку незалежних духом сицилійців — дратує нас, бо розвіює нашу впевненість у власній досконалості і розворушує наше заціпеніння. Хоч по нас потоптався з десяток різних народів, ми вважаємо, що в минулому були імперією і що це дає нам право на пишний похорон. Невже ви гадаєте, Шевальє, що ви перші беретеся за прилучення Сицилії до потоку всесвітньої історії? Хтозна, скільки мусульманських імамів, скільки лицарів короля Рожера[128], скільки швабських канцеляристів, анжуйських баронів, законників католицького короля тішили себе цією ж примарною надією? А іспанські віце-королі, чиновники-реформатори Карла Третього? Та хто тепер пам’ятає їхні імена? Сицилія спокійно собі спала, байдужа до їхніх заклинань. Та й чому вона б мала дослухатись до них, коли вона така багата, цивілізована, доброчесна, коли всі захоплюються нею і заздрять їй? Коли вона просто досконала?

У нас іноді кажуть, повторюючи те, що писав Прудон та цей німецький єврей (не пам’ятаю його імені): вся відповідальність за таке відчайдушне становище падає на феодалізм, цебто якоюсь мірою і на мене. Може, воно й так. Але феодалізм був Всюди, Всюди були й чужоземні нашестя. І вони забувають, що ваші предки, Шевальє, або англійські есквайри, або французькі синьйори господарювали не краще, ніж Саліни. Проте наслідки зовсім інші. А причиною цього є те почуття вищості, яким блищать очі кожного сицилійця; це почуття ми назвали гордістю, але справжнє його ім’я — сліпота. З ним ні тепер, ні потім нічого не вдієш. Мені прикро усвідомлювати це, але в царині політики я не ворухну й мізинцем: у мене його відразу відкусили б. Таких речей не слід говорити сицилійцям, і якби це мені сказали ви, я б образився.

Проте вже пізно, Шевальє, ходімте переодягнемось, бо скоро обід. Зараз мені протягом кількох годин доведеться вдавати з себе виховану людину.

Вдосвіта наступного дня Шевальє вирушив у дорогу. Дон Фабріціо, який ішов на полювання, провів його до поштової станції. Похмурий, нахнюплений дон Чіччо Тумео брів поруч, несучи на плечах свою та князеву рушниці, а в душі — гіркоту своєї зневаженої гідності.

Доннафуґата, огорнута тьмяним світлом світанку, здавалася безлюдною і сумною. Під обдертими стінами будинків купами лежали кухонні покидьки, і їх з ненаситною пожадливістю розривали голодні собаки. Де-не-де двері були вже відчинені, і вулицею плив сморід з приміщень, вщерть напханих сплячими людьми; при тьмяному блиманні каганців матері оглядали злиплі від трахоми повіки своїх дітей. Майже всі жінки були в жалобі, трупи їхніх чоловіків гнили десь на поворотах гірських доріг. Мужчини з кирками на плечах вирушали шукати роботи. Мертву тишу іноді розривали пронизливі й одчайдушно-істеричні зойки. За монастирем Святого Духа, під свинцево-сірими хмарами, тьмяно займалась зоря.