Гепард

По приїзді його зустріли радісними слізьми. Він обняв і благословив сивоголову, рожевощоку матір у неодмінній вдовиній жалобі, привітався з сестрами та їхніми дітьми, зиркнувши, однак, кривим оком на свого небожа Кармело, який з нагоди свята геть недоречно додумався прикрасити свою шапку триколірною кокардою. Тільки-но він увійшов у будинок, на нього, як завжди, насунула солодка буря спогадів юності: все тут залишилось, як було — і підлога з червоної теракоти, і скромні меблі; таке ж саме світло вливалося з вузьких віконець; собака Ромео, який погавкував з кутка, був дуже схожий на свого прапрадіда, його вірного товариша по невгамовних іграх. З кухні долинали незабутні пахощі підливи, яка кипіла на плиті, — тушковані помідори, цибуля й баранина; нею поливали локшину в святкові дні. Усе навколо променіло погідністю, яка була плодом трудів покійного.

Невдовзі всі пішли до церкви, щоб вислухати заупокійну месу. У той день сільце Сан-Коно вирішило показати себе з найкращого боку і гордовито демонструвало розмаїті екскременти; по стрімких вуличках, поміж людьми, сновигали меткі кози з чорним відвислим вим’ям і чимало порослих темною шерстю, зграбних, мов мініатюрні лошата, сицилійських кабанчиків. Оскільки отець Пірроне став чимось на взірець місцевої знаменитості, багато жінок, дітей, а навіть молодих людей товпилися навколо нього, прохаючи благословення або згадуючи давні часи.

Після меси він зайшов у ризницю привітатися зі священиком, а відтак пішов до могильної плити в сусідній каплиці. Жінки, плачучи, цілували мармур плити, а син голосно молився своєю незрозумілою латиною; коли ж вони повернулись додому, локшина була вже готова, і отець Пірроне, якому кулінарні хитромудрощі вілли Саліна не зіпсували смаку до справжньої їжі, насолодився нею вповні.

Під вечір у його кімнаті зібралися друзі, які прийшли привітатися з ним. Зі стелі звисала мідна трираменна олійна лампа, освітлюючи кімнату приглушеним світлом своїх каганців; у кутку стояло ліжко, а на ньому лежали строкаті матраци, ледь прикриті теплою червоно-жовтою стьобаною ковдрою; інший куток кімнати був відгороджений високою і цупкою матою: за нею зберігалася пшениця мідного кольору, яку щотижня везли до млина, щоб намолоти борошна для потреб родини. На стінах висіли поїдені часом гравюри: святий Антоній вказував на Боже Дитя, свята Луція демонструвала свої виколоті очі, а святий Франциск Ксав’єр[129] звертався з проповіддю до юрми напівголих індусів у пір’ї; надворі, у сутінках під зоряним небом, свистів вітер, сам-один віддаючи шану покійному. В центрі кімнати, під лампою, лежала на підлозі велика приземкувата жарівниця в рамі з відполірованого дерева, на якій можна було гріти ноги; навколо стояли мотузяні стільці, а на них сиділи гості. Це були священик, обидва брати Скіро, місцеві землевласники, і дон П’єтріно, старий зілляр; прийшли вони з похмурими лицями і, поки жінки клопоталися внизу, так само похмуро розмовляли про політику, сподіваючись утішних новин від отця Пірроне, який прибув з Палермо і мусив знати немало, адже жив серед «панів». Свою жадобу новин вони втамували, але щодо втішності, то тут їх чекало розчарування: їхній приятель єзуїт, почасти щиро, а почасти з тактичних міркувань намалював перед ними чорну картину майбутнього: над Ґаетою все ще майорів бурбонівський триколор, але облога натискала, один за одним вибухати порохові склади твердині, і можна було вважати, що там усе вже пропало, крім хіба що честі, а це небагато. По-дружньому налаштована Росія була далеко, зате близько був віроломний Наполеон III, а про повстання в Базилікаті та Кампанії єзуїт говорив мало, бо йому було соромно. Доведеться, казав він, скоритися перед цією новоствореною італійською державою, безбожною і хижацькою, перед цими законами про конфіскацію і примус, які, мов пошесть, насувають з П’ємонту сюди.

— Побачите, — дійшов він не дуже оригінального висновку, — побачите, що нам навіть очей не залишать, щоб плакати.

Ці слова змішалися з традиційним хором селюцьких нарікань. Брати Скіро та зілляр уже відчули на собі вагу податкового тягаря: для перших то були додаткові податки і збори, а для другого — неприємна несподіванка: його покликали в муніципалітет і сказали, що, якщо він не плататиме двадцять лір щороку, йому не дозволять продавати зілля.

— Але ж я власними руками збираю в горах цю сенну, цю німицю, всі ці святі трави, створені Господом, у відповідні дні і ночі, дарма, чи дощ, чи година! Я сам сушу їх на сонці, яке належить усім, і сам товчу їх у ступі, яка належала ще моєму дідові! До чого тут ті з муніципалітету? За що я мушу платити їм двадцять лір? Отак просто, за гарні очі? — Слова виходили з його беззубого рота знівеченими, але очі його блискали справжнім гнівом. — То я маю рацію чи помиляюся, отче? Скажи мені сам!