Гепард

Цю верству важко знищити, бо вона весь час оновлюється, а коли треба, вміє вмерти гідно, залишивши після себе нові паростки. Погляньте-но, що діється у Франції: тамтешні аристократи з притаманною їм елегантністю йшли на шибеницю, але вигубити їх не змогли, а тепер вони вернулися і все залишилося, як раніше. Я кажу «як раніше», бо не латифундії і не феодальні права роблять з людини пана, а інший душевний склад. Мені розповідали, що в Парижі тепер є польські графи, яких повстання і деспотія довели до вбогого життя на вигнанні. Працюють вони візниками, але дивляться на свого клієнта-буржуа так, що той почуває себе, мов побитий собака, хоч і сам не знає чому.

А ще я вам скажу, доне П’єтріно, що коли б цій верстві судилося зникнути, як уже не раз було, відразу виникне інша, така ж сама, з тими самими чеснотами і вадами; вона, може, ґрунтуватиметься вже не на крові, а, скажімо, на тривалості проживання в якомусь місці чи на нібито кращому знанні якогось нібито священного тексту.

Тут на дерев’яних сходах почулися кроки матері. Вона ввійшла і, сміючись, спитала:

— З ким це ти балакаєш, синку? Хіба не бачиш, твій приятель спить!

Отець Пірроне трохи засоромився і, не відповівши, сказав:

— Зараз я його проведу. Бідолаха, йому доведеться бути на холоді цілу ніч.

Він вийняв з ліхтаря гніт, запалив його від полум’я люстри, ставши навшпиньки і заляпавши олією свою рясу; тоді поклав його на місце і зачинив дверцята ліхтаря. Дон П’єтріно плавав у снах; з рота йому витікав струмочок слини і розливався по коміру. Розбудити його вдалося не відразу.

— Даруй мені, отче, але ти говорив так незрозуміло і заплутано…

Вони усміхнулись один одному і, зійшовши сходами, вийшли. Хатина, сільце і ціла долина потопали в ночі; ледве виднілися поблизькі і, як завжди, похмурі гори. Вітер стих, але було дуже холодно; зірки несамовито виблискували, даючи тисячі градусів тепла, але зігріти бідного старого вони не могли.

— Бідолашний дон П’єтріно! Може, я принесу вам ще один плащ?

— Спасибі, я вже звик. Побачимось завтра, тоді ти мені нарешті розкажеш, як князь Саліна пережив революцію.

— Я розкажу вам це зараз у двох словах: він каже, що ніякої революції не було і що все буде, як раніше.

— Ото дурень! А тобі не здається, що це таки була революція, якщо мер хоче, щоб я платив за сотворені Богом трави, які сам збираю? Чи, може, ти теж з’їхав з глузду?

Світло ліхтаря ривками віддалялося, аж врешті зникло в густих, як смола, потемках.

Отець Пірроне подумав, що тим, хто не знається на математиці або на теології, світ, мабуть, здається великою загадкою. «Господи Боже мій, лише Твоя Всевідущість могла вигадати всі ці ускладнення».

Наступного ранку йому трапився ще один приклад цих ускладнень. Зійшовши вниз, щоб іти до церкви на месу, він побачив свою сестру Саріну, яка різала на кухні цибулю. Вона плакала, але сльози ці, схоже, не були наслідком цього її заняття.

— Що сталося, Саріно? Якесь нещастя? Не журись, Господь хоч і посилає біди, але дає й потіху.

Його лагідний голос розвіяв рештки стриманості, які ще залишалися у бідолашної жінки: вона почала голосити, схиливши голову на заляпаний жиром стіл. Поміж схлипуваннями чулися весь час ті самі слова:

— Анджеліна, Анджеліна… Коли Віченціно дізнається, він уб’є їх обох… Анджеліна… Він уб’є їх!

Отець Пірроне стояв і дивився на неї, запхавши долоні за широкий чорний пояс так, що було видно тільки великі пальці. Зрозуміти було неважко: Анджеліна — це була незаміжня дочка Саріни, а Віченціно, люті якого сестра боялася, був її батько, тобто свояк єзуїта. Єдиним невідомим у цьому рівнянні було ім’я того іншого, очевидно, коханця Анджеліни.

Небогу свою вчора він побачив вже дорослою дівчиною, а востаннє бачив її плаксивим дівчатком сім років тому. Їй було десь вісімнадцять років, вродою вона не вдалася: шелепи її виступали вперед, як у багатьох селянок у тій місцевості, а перелякані очі були схожі на очі бездомного собаки. Побачивши її по приїзді, він подумки став порівнювати її, таку ж жалюгідну, як і плебейський варіант її імені, з тією Анджелікою, розкішною, як і її ім’я, прославлене Аріосто[133], яка останнім часом збурила спокій у будинку Салін: порівняння було явно не на її користь.

Отож біда була серйозна, і від неї так просто не відкараскатися; отцеві Пірроне спали на гадку слова дона Фабріціо: щоразу як зустрічаєшся з родичем, це немов заганяєш собі скабку в палець, але потім він пошкодував, що згадав це. Він вийняв праву руку з-за пояса, зняв капелюха і поклав руку на сестрину спину, яка весь час здригалася від ридань.

— Облиш, Саріно, не треба! На щастя, я з тобою, а плач нічому не зарадить. А де Віченціно?

— Віченціно вже пішов у Рімато, де мав зустрітися з наймитом братів Скіро.