Гепард

Повернувшись до кубічної хатини, отець Пірроне побачив, що його свояк Віченціно вже повернувся, тому, щоб заспокоїти сестру, став подавати їй знаки з-за спини її гордого мужа, чого було цілком достатньо, зважаючи, що обоє вони були сицилійці. Тоді сказав своякові, що мусить з ним поговорити, і вони попрямували до обдертого навісу за домом. Нижня пола ряси єзуїта коливалася, описуючи навколо його постаті щось подібне до рухомого, але непроникного бар’єру. Товсті сідниці «чоловіка честі» здригалися, мов вічний символ агресивної зарозумілості. Розмова, зрештою, поточилася зовсім іншим чином, ніж передбачав єзуїт. Почувши запевнення про неминучість весілля Нчіліни, «чоловік честі» цілковито збайдужів до поведінки дочки. Натомість варто було лише згадати про посаг, який йому доведеться дати, він ураз закотив очі, жилки на скронях йому надулися, і вся його постать почала сіпатися. З рота йому вирвався потік брудної, непристойної лайки, підсилений убивчими намірами. Його рука, яка навіть пальцем не поворухнула на захист честі дочки, нервово сягнула до правої кишені штанів, показуючи, що на захист мигдалевого садку він готовий пролити скільки завгодно чужої крові.

Отець Пірроне чекав, аж той перестане гидко лаятись, а коли лайка вже межувала з блюзнірством, швидко хрестився; на погрозливе сягання до кишені він не звернув жодної уваги.

— Звісно, Віченціно, — мовив він, коли ж той замовк, — я теж хочу долучитися до замирення. Я збираюся скасувати той документ, який запевняє мені мою частку спадщини по покійному, — я розірву його і надішлю тобі з Палермо.

Цей цілющий бальзам подіяв відразу. Віченціно, пильно обраховуючи про себе вартість обіцяної спадщини, замовк; у залитому сонцем холодному повітрі лунали фальшиві звуки пісні, яку співала Нчіліна, прибираючи в дядьковій кімнаті.

Пополудні дядько Турі та Сантіно прийшли до них з візитом причепурені, в білосніжних сорочках. Наречені, сидячи поруч на стільцях, раз у раз без слова вибухали голосним сміхом одне одному в лице. Обоє були задоволені: вона тішилася, що влаштувала собі життя і запопала такого гарного хлопця, а він радів, що вчинив за порадою батька, а тепер матиме вдома служницю і володітиме половиною мигдалевого садка. Червона герань, яку він знову встромив собі за вухо, більш нікому не здавалася відблиском пекельного вогню.

Два дні по тому отець Пірроне вирушив до Палермо. По дорозі він обмірковував свої враження, у яких було мало приємного: ці брутальні любощі під час бабиного літа, ця жалюгідна половина садка, вирвана з допомогою наперед спланованого залицяння — все це нагадувало про мало привабливий бік інших подій, свідком яких він був останнім часом. Нехай великі пани поводять себе стримано і загадково, а селяни — відкрито і без недомовок; але диявол однаково всіх їх обводить навколо пальця.

На віллі Саліна князя він застав у чудовому настрої. Дон Фабріціо спитав, чи гарно він провів ці чотири дні і чи не забув передати його вітання своїй матері. Він познайомився був з нею шість років тому, коли вона гостювала на віллі, і її вдовина погідність вельми сподобалася господарям. Єзуїт геть забув про вітання, тому мовчав. Але потім сказав, що мати з сестрою доручили йому висловити свою повагу його вельможності: це була просто вигадка, а отже, не такий гріх, як брехня.

— Ваша вельможносте, — додав він, — я б хотів просити, щоб завтра ви наказали дати мені карету. Мені треба поїхати до архієпископа і попросити дозволу на шлюб: моя небога заручилася з моїм братом у перших.

— Звичайно, отче, звичайно, якщо треба. Але післязавтра я саме збираюсь у Палермо, ви б могли поїхати зі мною. Чи це діло таке спішне?

Розділ шостий

По дорозі на бал. Бал. Поява Паллавічіно та Седара. Невдоволення дона Фабріціо. Танцювальна зала. В бібліотеці. Дон Фабріціо танцює з Анджелікою. Вечеря та розмова з Паллавічіно. Кінець балу. Повернення додому.

Листопад, 1862

Княгиня Марія-Стелла першою піднялася в карету й сіла на блакитну сатинову подушку, ретельно підібравши зборки бальної сукні. Навпроти неї вмостились Кончетта й Кароліна; від їх однакових рожевих суконь війнуло фіалковими парфумами. За хвилину на підніжок стала велетенська нога, так що карета аж захиталась на високих ресорах, і дон Фабріціо зайняв своє звичне місце поруч дружини. В кареті було тісно: через обручі трьох кринолінів у кареті ніде було повернутись, а долі, між чорними лакованими черевиками князя та коричневими замшевими черевичками княгині, ледве знайшлося місце для атласних туфельок дівчат. Кожен відчував дотик чужих ніг і не знав, де притулити свої.

Лакей підібрав обидві приступки підніжка і, почувши наказ: «До палацу Понтелеоне!» — став на зап’ятки; конюх, що тримав коней за вуздечку, відскочив убік; кучер ледве чутно клацнув язиком — і карета рушила.

Саліни їхали на бал.