Гепард

Анджеліка перейняла у свого нареченого ту стриманість, яка лежить в основі доброго тону. «Ти можеш бути експансивною та балакучою лише зі мною, люба, всі інші повинні бачити в тобі майбутню княгиню Фальконері, вищу за багатьох і рівну найвищим», — повчав її Танкред. Отже, вона привітала господиню з добре відрепетируваним виразом дівочої скромності, неоаристократичної гордовитості та юної граціозності.

Палермці, врешті, теж італійці і теж чутливі до жіночої вроди та до грошей. Усі знали, що чарівний Танкред бідний, як церковна миша, і вважали його незавидною партією (і дарма, як стало зрозуміло пізніше, коли було вже пізно); у заміжніх дам він користувався більшим успіхом, аніж у дівчат, які хотіли заміж. Ці приваби і вади Анджеліки та її жениха забезпечили їй несподівано теплий прийом. Можливо, деякі юнаки ладні були кусати собі лікті, що самі не зуміли відшукати для себе таку прекрасну амфору, повну золотих монет. Проте всі знали, кому належала Доннафуґата, і не дивувались, що саме Танкредові князь передав знайдений там скарб — немов, скажімо, несподівано виявлені поклади сірки, — як не крути, то була його власність.

А втім, ці заздрощі не могли потьмарити сяйва зелених променистих очей. Серед юнаків навіть почалася штовханина: усі навперебій хотіли відрекомендуватись Анджеліці і запросити її на танець. Кожному з цих кавалерів Анджеліка поблажливо всміхнулась свіжими, мов вишні, устами і показала свій carnet[138], де проти всіх польок, мазурок та вальсів стояло одне ім’я: Фальконері. Потім підбігли дівчата і стали навперебій пропонувати: будемо на «ти»! Незабаром вона відчула себе, наче дома, серед людей, які не мали жодного уявлення ні про її селючку-матір, ні про її лихваря-батька.

Анджеліку ні на мить не зрадило самовладання: ніхто не бачив, щоб вона надмірно розглядала присутніх чи розмахувала руками, і голос її ні разу не вирізнявся з гомону голосів інших жінок.

— Розумієш, люба, — повчав її напередодні Танкред, — ми надаємо неабиякої ваги обстанові наших домівок і тому ображаємось, коли на них не звертають уваги. Отже, роздивляйся уважно навколо себе і хвали все, що бачиш. До речі, палац Понтелеоне заслуговує на це. Однак пам’ятай, що ти вже не наївна провінціалка, яка дивується з усього, що потрапляє їй на очі. Ти повинна поєднувати похвалу із зауваженнями. Коли бачиш щось гарне, не бійся сказати про це, але завжди порівнюй його з тим кращим, що ти вже бачила раніше.

Анджеліка багато чого навчилася під час своїх довгих прогулянок по доннафуґатському палацу. Тепер вона могла захоплюватись гобеленами Понтелеоне і водночас зауважувати, що гобелени в палаці Пітті[139] мають набагато кращі бордюри; хвалити «Мадонну» Дольчі[140], але додавати, що меланхолійна «Мадонна дель Ґрандука»[141] значно експресивніша. Коли котрийсь із кавалерів приніс їй скибку торта, вона, покуштувавши його, сказала, що здоба чудова, майже така, яку робить «месьє Ґастон», кухар Салін. А що «месьє Ґастон» був «Рафаелем кухонь», а майстер, який виткав гобелени Пітті, був «месьє Ґастоном» ткацького верстата, то ніхто не міг заперечити їй, і всі, навпаки, сприйняли це порівняння як комплімент. З того вечора Анджеліка почала набувати незаслуженої репутації тонкого знавця мистецтва, яка супроводжувала її все життя.

У той час, як Анджеліка збирала свої лаври, Кончетта й Кароліна своєю полохливістю відштовхували од себе найчемніших кавалерів і не спускали очей з матері, яка розмовляла на дивані зі своїми двома старими подругами. Дон Фабріціо пішов по салонах. Він цілував руки жінкам, котрих зустрічав, плескав по плечах чоловіків, котрі вітались з ним, і відчував, як його повільно опановує поганий настрій. Насамперед йому не подобались покої — господарі не обновляли своїх меблів протягом останніх сімдесяти років; вони залишались такими, якими були в добу королеви Марії-Кароліни. Вважаючи себе людиною сучасних смаків, Саліна обурювався: «Боже мій, з такими прибутками, як у Дієґо, вже давно можна було б викинути на смітник увесь цей мотлох, усі ці потьмянілі дзеркала! Хай би придбав гарні меблі з палісандрового дерева, оббиті плюшем, і хоч трохи пожив з комфортом. Як тільки йому не соромно перед гістьми? Треба йому врешті-решт про це сказати». Звичайно, князь нічого нікому не сказав — ці його міркування були породжені виключно поганим настроєм і бажанням усім перечити, тому були швидко забуті: зрештою, він сам уже давно нічого не змінював у своїх палацах у Сан-Лоренцо та Доннафуґаті. Але в той момент це тільки збільшувало його роздратування.