Гепард

Палермо в ту пору переживало один із періодів світських веселощів — жоден день не минав без балу. Після прибуття п’ємонтського регулярного війська, після славнозвісного побоїща на Аспромонте[135] боязнь насильств та експропріацій зникла, і ті двісті осіб, які являли собою «вищий світ», з нетерпінням прагнули зустрітись і привітати один одного з тим, що їм пощастило вижити. Ці різні і водночас схожі між собою свята влаштовувались так часто, що подружжя Салін вирішило на три тижні переїхати до свого міського палацу і таким чином уникнути майже щоденних довгих подорожей від Сан-Лоренцо. Щодня в чорних, схожих на труни коробках із Неаполя прибували дамські сукні, палаци сповнились істеричною метушнею модисток, перукарів та шевців, захекані слуги не встигали відносити кравцям усе нові й нові термінові замовлення. Бал у розкішному палаці князя Понтелеоне мав стати найважливішою подією в цьому короткому сезоні: його важливість визначалася величчю цієї родини, пишнотою палацу та кількістю запрошених. Ще важливішим був він для князя і княгині Салін, які цього вечора вперше представляли бомонду Анджеліку, чарівну наречену свого небожа.

Звичайно, о пів на одинадцяту їхати на бал ще рано, князеві Саліні личить приїжджати лише тоді, коли бал уже в розпалі. Але традицією довелося пожертвувати заради того, щоб не ставити в незручне становище Анджеліку та Калоджеро Седару — мер Доннафуґати, безперечно, прибуде точно в той час, який вказано на лискучій картонці запрошення. «Вони, бідолашні, ще не розуміються на таких тонкощах». Дістати їм запрошення було не так легко: в Палермо їх ніхто не знав, і княгиня Марія-Стелла мусила ще десять днів тому зробити візит Маргариті Понтелеоне. Звичайно, їй не відмовили, але це була ще одна з тих гострих колючок, на які дедалі частіше наражались чутливі лапи гепарда з часу Танкредових заручин.

Дорога до палацу Понтелеоне проходила по кривих, темних, вузеньких вуличках — через вулиці Саліна, Вальверде, узвіз Бамбінаї, де вдень біля крамничок воскових фігурок панувала радісна метушня, а вночі було так похмуро. Коні йшли ступою, важко цокаючи копитами, і карета ледве посувалась поміж двома рядами невеличких похмурих будинків, що вже спали чи, може, вдавали, що сплять.

Дівчата, ці загадкові створіння, для яких бал — свято, а не набридлий світський обов’язок, збуджено перешіптувались. Княгиня Марія-Стелла заклопотано обмацувала сумочку, чи не забула часом свого флакону з нашатирем. Дон Фабріціо наперед радів од думки, яке враження справлять на гостей врода Анджеліки, якої вони ще не знали, та вибір Танкреда, якого вони знали дуже добре. Його радість раптом затьмарилась тінню тривоги: в якому фраці буде цього вечора дон Калоджеро? Звичайно, в кращому, ніж у Доннафуґаті: Танкред сам подбав про костюм свого майбутнього тестя — потяг його до наймоднішого кравця в Палермо і навіть був присутній під час примірки. Результатами він був задоволений, але, розповідаючи дону Фабріціо про цей епізод, юнак зізнався: «Фрак у дона Калоджеро шикарний, але самому йому бракує лоску». Це було безсумнівно. Проте із звичайною для нього іронією він урочисто пообіцяв, що сам простежить за голінням Седари й підбере йому пристойні черевики — а це вже було чогось варте.

У кінці узвозу Бамбінаї, біля апсиди Домініканського собору, карета зупинилась. З темряви долинуло тихе теленькання дзвіночка. За мить усі побачили священика, який підіймався нагору, тримаючи в руках чашу із святими дарами. Позад нього йшов хлопчик-прислужник, тримаючи над його головою білу гаптовану золотом парасолю, а попереду другий хлопчик ніс у лівій руці запалену свічку і щосили розмахував срібним дзвіночком, який держав у правій руці; здавалось, це йому страшенно подобалося. Отже, в одному з цих принишклих будиночків хтось вмирав, і його йшли причащати. Дон Фабріціо вийшов з карети й опустився на коліна. Жінки побожно перехрестились. Священик звернув в одну з вуличок, що збігають вниз від церкви Святого Якова. Карета знову рушила далі, а її пасажири на мить замислились над цим нагадуванням про швидкоплинність життя.

За кілька хвилин вона зупинилась перед великим палацом і, коли Саліни зійшли, в’їхала на подвір’я, де вже стояли екіпажі, що прибули раніше.