Гепард

Жінки, що були присутні на балу, йому теж не сподобались. Кілька з літніх дам були колись його коханками; тепер, побачивши їх, отяжілих від років і в оточенні невісток, він з гіркотою подумав, що змарнував найкращі свої роки, домагаючись любові у таких потвор. Та й молоді, за незначним винятком, були не кращі. Правда, він довгенько таки милувався гордовитою, але делікатною постаттю юної сіроокої герцогині ді Пальма, а побачивши чарівну Туту Ласкарі, подумав, що якби був молодший, то їх зустріч могла б скінчитися інакше. Але решта… «Добре, що Анджеліка вийшла з доннафуґатської пітьми. Вона покаже палермцям, що таке гарна жінка».

Невдоволення князя не було зовсім безпідставним: у ті часи численні шлюби між двоюрідними братами та сестрами, в основі яких лежав перш за все голий розрахунок, а також небажання шукати кращого партнера, спричинилися до певного виродження палермської аристократії. Цьому посприяла також нестача білків і надмір крохмалю в харчах. На світ дедалі частіше стали з’являтися кволі золотушні діти, яких, до того ж, змалку привчали нехтувати фізичною діяльністю на свіжому повітрі. Особливо згубно це позначалось на дівчатах, що росли хирлявими, хворобливими бридулями. Вони громадились купками, іноді кидаючи — всі разом — закличні погляди переляканим юнакам, і здавалось, що їм судилося хіба що відтіняти своєю потворністю вроду кількох справжніх красунь, таких, як русява Марія ді Пальма та велична Елеонора Джардінеллі, що гордо пропливали по салонах, немов лебеді по ставку, повному жаб. Чим довше він дивився на них, тим більше це його дратувало. Проходячи довгою галереєю, посеред якої стояв великий пуф, що на ньому зібралося ціле кодло цих жалюгідних істот, дон Фабріціо, чий розум виховувався довгими, часто абстрактними роздумами на самоті, раптом немов побачив перед собою мавпятник з цілою сотнею молодих макак. Йому здалося, що вони кожної миті можуть вихопитися на люстри і почати гойдатись, зачепившись за них хвостами, виставляючи свої зади, обкидаючи мирних гостей горіховою шкаралупою та сповнюючи повітря дикими криками.

Це зоологічне видіння князя несподівано розвіяли релігійні заклинання, які раз по раз долинали з гурту цих макак у кринолінах:

— Матінко Божа, який чудовий будинок! — вигукували бідолашні дівчата. — Матінко Божа, який красунь цей полковник Паллавічіно!

— Матінко Божа, як у мене болять ноги!

— Матінко Божа, я така голодна. Коли вже, нарешті, відчинять бенкетну залу!

Взивання до Богоматері, що його на всі голоси повторював цей дівочий хор, знов перетворили макак на людей: важко було припустити, щоб мавпи навернулися на католицизм.

З легким почуттям відрази князь пішов до сусіднього салону, де отаборилося інше плем’я — чоловіки. Молодші подалися до зали танців, і в салоні залишилися здебільшого князеві ровесники, що вважали себе його друзями. Він на хвильку підсів до них. Тут ніхто не звертався до небесної цариці, зате кожен вважав своїм обов’язком вимовити якусь банальність. Ці пани між собою називали дона Фабріціо ексцентриком; на його захоплення математикою вони дивилися майже як на патологічне збочення, і коли б він не був князем Саліною, коли б його не знали як вправного наїзника, невтомного мисливця і неабиякого джиґуна, то паралакси і телескопи, біля яких він проводив стільки часу, напевно поставили б його за межі «вищого товариства». А втім, до князя мало хто звертався, бо холодна блакить його очей, що просвічувала крізь важкі примружені повіки, спантеличувала співрозмовників, і вони бокували від нього не тому, що надто поважали, як гадав дон Фабріціо, а тому, що боялись.

Він підвівся. Його меланхолія переросла в гнітючий настрій. Він даремно прийшов на цей бал: Стелла, Анджеліка та його дочки чудово обійшлися б і без нього, а він міг би тепер спокійно сидіти у своєму маленькому кабінеті, поруч з терасою, в будинку по вулиці Саліна, слухати дзюрчання фонтану і ловити комети в телескоп. «Але я тут… Було б нечемно піти зараз додому. Піду гляну на танцюючих».

Од підлоги до стелі танцювальна зала сяяла золотом — світлим, майже сріблястим на стінах і зовсім темним на наличниках та зачинених внутрішніх віконницях, завдяки чому кожний, хто потрапляв до цього приміщення, відчував себе немов замкнутим усередині дорогоцінної шкатулки, з якої немає виходу в грубий зовнішній світ. Це була не та непристойна бронзова позолота, до якої вдаються сучасні декоратори, а чисте тьмянувате золото — такий колір має іноді волосся деяких дітей на півночі країни — яке ретельно і не по-сьогоднішньому цнотливо приховувало свою справжню ціну і краса якого примушувала забувати про його вартість. Подекуди на стінах світло канделябрів вихоплювало із затінку панно в стилі рококо з вирізьбленими квітами, такими блідими, що вони здавались відблиском світла люстр.