Гепард

Ідучи до танцювальної зали, дон Фабріціо побачив, що Седара ще розмовляє з Джованні Фінале. З окремих слів — тургідум, спельта, двозернянка — можна було зрозуміти, що вони говорили про ціни на пшеницю. Князь знав, що ця розмова закінчиться запрошенням мера в гості до Фінале, який був схиблений на сільськогосподарських нововведеннях у своїй садибі в Маргароссі і вже встиг пустити на вітер усе своє майно.

Анджеліка та дон Фабріціо танцювали блискуче. Князь вів свою даму напрочуд легко й упевнено, і його величезні чорні лаковані черевики жодного разу не зачепили світлих атласних туфельок. Велетенська правиця князя впевнено обіймала талію дівчини, його підборіддя ледь торкалося чорних хвиль її волосся, і він з насолодою вдихав тонкий аромат французьких парфумів, який не міг пересилити п’янкого запаху юного свіжого тіла. Дон Фабріціо раптом згадав слова Тумео: «Їі постіль, мабуть, пахне раєм». Слова непристойні, грубі, але такі близькі до істини. О, цей Танкред…

Анджеліка не вмовкала. Її природне марнолюбство було так само задоволене, як і невситима амбіція.

— Я така щаслива, дядечку. Всі були такі добрі до мене, такі ласкаві. А Танкред просто чудовий, і ви теж. Усім цим я зобов’язана вам, дядечку, навіть Танкредом. Адже коли б ви не згодились, то все могло б бути зовсім інакше.

— Я тут ні при чому, донечко. Усім цим ти зобов’язана самій собі, лише собі.

Князь мав рацію: перед красою Анджеліки Танкред міг би ще встояти, та не перед її багатством. Він би одружився з нею, незважаючи ні на які перешкоди. Серце князя раптом стиснулось від болю: він побачив перед собою очі Кончетти, горді, але переможені. Проте біль скоро вщух; з кожним туром вальса з плечей князя спадав рік. Він відчував себе таким, яким був у двадцять років, коли танцював у цьому ж залі зі Стеллою, коли ще не знав розчарувань, нудьги й багато чого іншого… На якусь мить у цю ніч він зовсім забув про смерть — вона знов була для нього чимось, що трапляється «з іншими».

Князь так глибоко поринув у свої спомини, які так гармоніювали з його теперішніми пережиттями, що навіть не помітив, що в залі танцюють лише вони з Анджелікою. Можливо, попереджені Танкредом, інші пари зупинились, щоб помилуватись на них. Подружжя Понтелеоне теж було в залі, обоє були зворушені: самі старі, вони добре розуміли його, старого. Але хоч Стелла теж була немолода, вона дивилася на це видовище похмурими очима. Коли оркестр замовк, то ледве не пролунали оплески; проте у князя був надто суворий вигляд, щоб гості могли дозволити собі таку вільність.

Після вальсу Анджеліка запросила дона Фабріціо повечеряти разом з ними. Князь і не бажав би кращого, але раптом, уявивши себе на місці Танкреда, подумав, як нудно було б йому самому тридцять років тому розважати старого дядька, коли б поруч нього сиділа Стелла. «Закохані завжди прагнуть залишитися на самоті або загубитися в юрмі незнайомих людей, тільки б не зостатись із старими і, що найгірше, із старими родичами».

— Дякую, Анджеліко, я не голодний. Підживлюсь чимось навстоячки. Іди з Танкредом і не турбуйся про мене.

Князь почекав, поки Танкред та Анджеліка зникли за дверима, і за хвилину й собі подався до банкетної зали. В глибині її стояв вузький та довгий стіл, освітлений дванадцятьма знаменитими канделябрами з позолоченого срібла, що їх дід дона Дієґо одержав від іспанського короля, коли був послом у Мадриді. Шість срібних атлетів та шість жіночих статуеток стояли навпереміну на високих п’єдесталах, тримаючи над головами позолочені факели, кожен з яких був увінчаний дюжиною запалених свічок. Скульптор майстерно відтворив спокійну впевненість чоловіків, які держали свій тягар без жодного зусилля, та граціозну напругу жінок. Дванадцять чудових витворів мистецтва. «Та за це можна було б придбати бозна-скільки гектарів землі», — сказав би бідолашний Седара, побачивши подібну річ. Дон Фабріціо пригадав, як одного дня Дієґо показав йому футляри цих канделябрів — справжні скрині із зеленого сап’яну, на боках яких виднілись тиснені золотом трикутний щит Понтелеоне та сплетені вензелі іспанського короля.

Під цими канделябрами, під високими п’ятиярусними вазами з пірамідами всілякого печива, якого ніхто ніколи не куштував, на столі в кілька рядів стояли таці з червоними, мов корали, вареними лангустами, жовтим, як віск, телячим chauds-froids[143], сталево-сірими морськими окунями, залитими густим соусом, золотистими смаженими на рожнах індичками та бекасами, рожевим печінковим паштетом у желатиновому студенці, янтарними драглями та іншими розмаїтими барвистими наїдками. На обох кінцях столу стояли великі срібні супниці з прозорим, як бурштин, consommé[144]. Кухарі, мабуть, добре попопріли, з самого світанку готуючи цю вечерю.

«Боже, скільки їжі! Донна Маргарита не осоромиться! Але це вже не для мого шлунку», — подумав князь.