Гепард

Це відчуття було здавна знайоме дону Фабріціо. Вже кілька десятків років підряд він відчував, як повільно й невпинно його покидають життєві сили, крапля за краплею, крихта за крихтою, немов ті піщинки, що, не поспішаючи, але й не зупиняючись, течуть одна за одною крізь вузеньку шийку піщаного годинника. Іноді, в моменти інтенсивної діяльності або зосередженої уваги, воно зникало, щоб невдовзі знову з’явитись у коротку мить спокою, при найменшій спробі самоаналізу. Це скидалось на постійний шум у вухах або цокання годинника, які раптом нагадують про себе, коли все змовкає; і тоді розумієш, що вони ні на мить не вщухали, що вони весь час чатували на тебе, навіть коли ти їх не чув.

Зазвичай йому досить було мінімальної уваги, щоб відчути легкий шелест цих піщинок часу, які назавжди вислизали з його життя. Спочатку це відчуття не викликало в нього ніякого занепокоєння, бо не було пов’язане з якоюсь хворобою. Навпаки, це невловиме втрачання життєздатності було доказом того, що він живе; воно, так би мовити, зумовлювало відчування життя. Звиклий досліджувати неозорі простори всесвіту, а також вивчати глибини душі, він не бачив у цьому нічого неприємного: це повсякчасне, ледве помітне руйнування його єства було немов запорукою того, що воно відтвориться (завдяки Богові) десь-інде, менш свідоме, але всеосяжне. «Піщинки» не зникали безслідно: вони переливались до іншого, таємничого місця, щоб стати частинками якоїсь тривалішої споруди. Проте йому не подобалось слово «споруда»: воно асоціювалось з чимось важким, незграбним. Та й «піщинки» теж були надто вагомі. Краще було б сказати молекули пари, що підіймаються зі ставка й утворюють у небі великі хмари, легкі й вільні. Його інколи дивувало, що життєвий резервуар не спорожнів до дна після цього невпинного багаторічного убування. «Навіть коли б він був завбільшки з піраміду…» Здебільшого ж він у душі навіть пишався тим, що міг усвідомлювати цю безнастанну втрату, тоді як ніхто з його близьких не помічав нічого подібного. В цьому він бачив підставу гордувати іншими: таку погорду відчуває ветеран до рекрута, котрий заспокоює себе ілюзією, що кулі, які дзижчать навколо нього, — великі нешкідливі мухи. У цьому відчутті невідомо чому ніхто сам не признається; про нього можна тільки здогадуватись. Ніхто з його близьких не був здатний на це — ні дочки, які уявляли собі потойбічне життя ідентичним земному, з суддями, кухарями, монастирями і годинникарями, ні навіть хвора на діабет Стелла, що так відчайдушно чіплялася до останньої миті за це сповнене страждань існування. Лише Танкред, можливо, збагнув усе на якусь мить, коли промовив із своєю нещадною іронією: «О, ти залицяєшся до смерті!» Тепер залицяння вже скінчилося, красуня дала свою згоду на втечу, в поїзді вже замовлено купе.

Але тепер усе було інакше, зовсім інакше. Сидячи в кріслі на балконі готелю «Трінакрія» з обмотаними ковдрою ногами, він відчував, що життя витікає з нього хвиля за хвилею, бурхливим потоком, шум якого відлунюється в його душі, немов оглушливий гуркіт рейнських водоспадів. Був полудень понеділка наприкінці липня, і принишкла, напрочуд непорушна Палермська затока простягалася внизу, розпластавшись, немов собака, що намагається уникнути гнівного погляду свого хазяїна. Та марно: над нею, розчепіривши ноги, стояло бездушне сонце і безжально шмагало її. Навкруги панувала глибока тиша. Він чув лише десь у самій глибині свого єства приголомшливий шум, з яким із його тіла виривалось життя.