Гепард

Він пройшов повз буфет з напоями, який стояв праворуч, сяючи кришталем та сріблом, і попрямував до столу з солодощами, на якому можна було впізнати величезні, схожі на гірські вершини, руді babas Monts Blancs[145] зі сніжно-білими шапками крему, віденські пиріжки, вкриті білими цятками мигдалю і зеленими — фісташок, гори шоколадних заварних тістечок, схожих на ґрунт з долин Катанії, звідки вони кружними шляхами й походили, різноманітні parfaits[146], які поскрипували, коли хтось набирав лопаткою порцію; мажорні мелодії зацукрованих вишень, кислуваті арії соковитих ананасів, «тріумф гурманства», вкритий зеленою масою мелених фісташок, і, нарешті, безсоромні gâteaux des Vierges[147] у формі дівочих перс. Дон Фабріціо взяв собі два такі тістечка — на тарілці вони виглядали карикатурою на святу Агату, яка показує свої відрізані груди[148]. «Як це святий престол не здогадався заборонити ці тістечка, коли ще міг це зробити? «Тріумф гурманства» (тобто обжерства, а це ж смертний гріх!), груди святої Агати, виставлені на продаж у монастирях і куповані для частування гостей! Гм!»

Дон Фабріціо пильно оглянув залу, повну пахощів ванілі, вина та пудри, шукаючи вільного місця. Танкред побачив його з-за свого столу і кивнув на стілець біля себе. Анджелі-ка зиркнула на своє відображення в срібній таці і поправила зачіску. Дон Фабріціо, посміхаючись, похитав головою і пішов далі. З-за сусіднього столу долинув вдоволений голос Паллавічіно: «Я пам’ятатиму все життя…» Поруч нього було вільне місце. Але який нудний тип! Може, все-таки вибрати вдавану, але приємну люб’язність Анджеліки і лапідарні дотепи Танкреда? Ні, краще вже нудьгувати самому, ніж набридати іншим. Дон Фабріціо підійшов до столу полковника, спитав дозволу і сів поруч з ним. Те, що, побачивши його, той устав, піднесло його в очах Гепарда. Смакуючи своє бланманже з фісташками і корицею, князь розговорився з полковником і незабаром відчув, що його перше враження від Паллавічіно було дещо хибним. Полковник зовсім не був дурнем, його пишні фрази призначались лише для дам. Він теж належав до «благородних», і з-під гордих берсальєрських відзнак на його кітелі виринув неодмінний скептицизм його класу, адже він почував себе у своєму рідному середовищі, де не було потреби в риториці, призначеній для казарм і дам-шанувальниць.

— Радикали хочуть прикувати мене до ганебного стовпа за те, що в серпні я наказав моїм берсальєрам стріляти в генерала. Але скажіть, як я міг діяти інакше, коли цього вимагав наказ, що лежав у мене в кишені? І, крім того, мушу визнати, що коли я побачив перед собою на Аспромонте цю галасливу юрму головорізів з пиками невиправних фанатиків та професійних заколотників, то з радістю відчув, що мої особисті думки не розходяться з наказом. Коли б я не дав команди стріляти, то з мого полку навряд чи щось би залишилось. Та не в цьому лихо — це могло б призвести до австрійської та французької інтервенції. А тоді почалася б така веремія, що ми й не зогляділись би, як не стало б цього чудом народженого італійського королівства. До речі, між нами кажучи, від цієї короткої перестрілки найбільше виграв сам Ґарібальді: інакше ця банда ні за що не випустила б його із своїх лабетів. Ви ж знаєте, як використовували його для своїх цілей усілякі підозрілі типи, наприклад Дзамб’янкі[149]. Можливо, то були шляхетні цілі, але геть безглузді, інспіровані з Тюільрі[150] та палацу Фарнезе[151]. Усі ці людці дуже відрізнялися від тих патріотів, які висадились у Марсалі і мріяли повторити в Італії французький сорок восьмий рік. Ґарібальді розумів усе це. В ту мить, як я опустився перед ним на коліна, він потиснув мені руку так гаряче, немов не за моєю командою дістав кулю в ногу п’ять хвилин тому, і знаєте, що він мені сказав, зовсім тихо, наче боявся, що його можуть почути інші? «Дякую, полковнику!» За що дякую, питаю я вас? За те, що я навіки скалічив його? Навряд. Він був мені вдячний за те, що я допоміг йому зрозуміти, якими боягузами, легкодухами, якими чванливими марнославцями, якщо не гірше, є ці його так звані послідовники.

— Пробачте, полковнику, але чи не здається вам, що ви зайшли надто далеко з вашими поклонами та цілуванням рук?

— Їй-богу, ні. Ці вияви почуттів були стихійними. Коли б ви бачили цього бідолашного героя, як він лежав долі під каштаном, страждаючи не лише тілесно, а й духовно. У всіх, хто там був, серце обливалось кров’ю. Усі раптом зрозуміли, що перед ними дитина, легковажний, простодушний хлопчисько, незважаючи на його сиву бороду. Я повинен був діяти як жандарм, але не міг подолати почуттів. Та й чому я мав долати їх? Я цілую руки лише жінкам, але в ту мить, князю, я бачив перед собою ангела, а не звичайну людину, ангела-покровителя Королівства, перед яким схиляються всі військові.

Повз їх стіл у цю мить проходив лакей, і дон Фабріціо попросив його принести скибку Монблану та келих шампанського.

— А ви, полковнику? Ви нічого не хочете?