Гепард

Такий огидний. З кров’ю Мальвіки в жилах, з інстинктами жуїра, з нахилом до міщанського шику. Безглуздо намагатись обдурити себе — останнім з роду Саліна був він сам, знесилений велетень, який скоро помре на цьому готельному балконі. Мати шляхетський титул — значить підтримувати традиції, тобто зберігати живими спогади, а незвичні згадки, не такі, як у інших родинах, були лише в нього. В пам’яті Фабріцієтто залишаться самі тільки тривіальні спомини, як і у всіх його товаришів по гімназії: про злі жарти проти вчителів, про пікніки, про коней, куплених не тому, що вони справді добрі, а тому, що дорогі. У своєму імені він бачитиме лише підставу для чванства, весь час боячись, що хтось інший може мати підставу чванитися більше за нього. А далі почнеться полювання на багату наречену, бо це вже стало банальним звичаєм, а не сміливою авантюрою, відважним грабунком, як шлюб Танкреда. Гобеленам Доннафуґати, мигдалевим садам Раґаттізі, і, хто зна, можливо й фонтанові Амфітрити судився, мабуть, гротескний кінець: вони будуть продані з молотка і підуть на паштет та на дешевих кокоток, ефемерніших за рум’яна, які вкривають їхні обличчя. Хлопець згадуватиме його як старого, дратівливого діда, що сконав одного липневого дня, саме тоді, коли він саме збирався їхати в Ліворно купатись у морі. Він думав, що Саліни завжди залишатимуться Салінами. Він помилявся. Він останній із Салін. Ґарібальді, цей бородатий Вулкан, усе-таки переміг.

З сусідньої кімнати, що виходила на цей же балкон, долинув голос Кончетти: — Ми повинні це зробити. Його неодмінно треба покликати. Інакше я ніколи цього собі не прощу.

Він зрозумів: йшлося про священика. Йому раптом захотілося відмовитись — збрехати, закричати, що він себе добре почуває, що йому нікого не треба. Та за мить він збагнув усю безглуздість свого наміру: він був князем Саліною і повинен був померти як князь Саліна, із священиком і всім іншим. Кончетта мала рацію. Та й навіщо йому уникати того, чого прагнуть тисячі інших вмираючих? Князь принишк, намагаючись почути теленькання дзвоника, який супроводжує маслосвяття. Він згадав бал у Понтелеоне, згадав Анджеліку, пахучу, мов квітка, у своїх обіймах. Незабаром він його почув: парафіяльна церковця Мук Христових стояла майже навпроти готелю. Веселий срібний дзенькіт підіймався по сходах, вривався в коридор. Потім двері розчинилися, і слідом за хазяїном «Трінакрії», плюгавеньким швейцарцем, роздратованим тим, що в його готелі хтось умирає, до кімнати ввійшов парафіяльний священик отець Бальзано, несучи дароносицю під шкіряним чохлом. Танкред і Фабріцієтто підняли крісло і внесли князя до кімнати; всі інші опустились на коліна. Кволим голосом дон Фабріціо промовив:

— Геть, геть!

Він хотів висповідатися. Коли вже щось робити, то робити як слід. Усі вийшли, і він уже зібрався було почати сповідь, як раптом відчув, що йому нема чого сказати: він добре пам’ятав кілька своїх гріхів, але тепер вони здалися йому такими нікчемними, що заради них не варто було турбувати такого поважного священика та ще й у такий жаркий день. Він не відчував себе невинним, але тепер йому здавалось гріховним усе його життя, а не якісь окремі вчинки, адже буває тільки один справжній гріх — первородний. Проте в нього залишалось замало часу, щоб розповісти про все своє життя. В його очах з’явився вираз занепокоєння, яке священик прийняв за каяття; у певному сенсі так воно й було. Він дістав розгрішення, а що підборіддя його було опущене на груди, отцю Бальзано довелось стати на коліна, щоб покласти йому в рот облатку. Потім були проказані слова, які з незапам’ятних часів розчищають умираючому шлях у кращий світ, і священик вийшов.