Він, мабуть, знепритомнів був на якусь мить, бо раптом відчув, що лежить на ліжку. Хтось мацав його пульс; безжальне проміння сонця, відбиваючись од моря, вривалося крізь вікна і засліплювало його. В кімнаті чувся приглушений свист — то було його передсмертне хрипіння, але князь цього не знав. Навколо зібралась юрма незнайомих йому людей, які пильно дивились на нього переляканими очима. Поступово він упізнав їх: Танкред, Кончетта, Анджеліка, Франческо-Паоло, Кароліна, Фабріцієтто. Потім він упізнав також доктора Каталіотті, який тримав його зап’ястя, і спробував посміхнутись до нього на привітання, але цього ніхто не помітив. Усі плакали, крім Кончетти. Танкред раз у раз повторював: «Дядечку, любий дядечку!»
Раптом серед тих, що стояли біля нього, з’явилась юна струнка незнайомка в коричневому дорожньому костюмі, з широким турнюром і в солом’яному капелюшку з цяткованою вуалькою, яка не могла сховати її вродливого лукавого обличчя. Попросивши пробачення, вона просунула руку в лайковій рукавичці поміж тих, що плакали, і, розштовхуючи їх, повільно наближалася до нього. То була вона, істота, якої він завжди прагнув, — вона прийшла за ним. Як дивно, що вона, така юна, хоче віддатись йому. Адже поїзд ось-ось відійде. Наблизивши своє свіже личко до його обличчя, вона підняла вуальку. Цнотлива, але готова належати йому, вона в цю мить здавалась вродливішою, ніж навіть тоді, коли посміхалась до нього із зоряних просторів… Гуркіт раптом вщух.
Розділ восьмий
Травень, 1910
Той, хто приходив з візитом до літніх синьйорин Саліна, майже завжди міг побачити один або кілька капелюхів священиків на кріслах у передпокої. Синьйорин було три, таємна боротьба за гегемонію в домі протиставляла їх одну одній, і кожна з них, натура по-своєму незалежна, бажала мати приватного сповідника. Як це водилося 1910 року, сповідатися можна було вдома, і сумління грішниць вимагало, щоб сповіді повторювались часто. До чоти сповідників слід було додати ще й капелана, який щоранку приходив правити утреню в приватній капличці, єзуїта, що взяв на себе загальну духовну опіку над домом, і священиків та ченців, які навідувались збирати пожертвування на ту чи іншу парафію, на те чи інше Боже діло. Снування церковників не припинялось ні на мить: передпокій вілли Саліна іноді скидався на одну з тих римських крамниць біля площі Мінерви, де виставлено всі церковницькі головні убори, які тільки можна собі уявити, — від вогняно-червоних шапочок для кардиналів до вугільно-чорних капелюхів для сільських священиків.
Цього травневого дня 1910 року кількість капелюхів була просто-таки безпрецедентною. На окремому стільці лежала велика фіолетова шапка з тонкого кастору та шовкова рукавичка такого ж кольору, видаючи присутність генерального вікарія палермської єпархії; чорний капелюх з лискучого ворсистого плюшу, облямований тоненьким малиновим шнурком, свідчив про те, що монсеньйор прибув у супроводі свого секретаря; два темні крислаті фетрові капелюхи скромно сповіщали про присутність священиків-єзуїтів. А на невеличкому стільці в самому кутку причаївся капелюх салінівського капелана, немов так само завинив, як і його хазяїн.
Церковники зібралися до вілли Саліна з вельми поважного приводу. Відповідно до папських настанов, кардинал почав обстеження приватних каплиць на Сицилії, щоб перевірити компетентність осіб, які чинили в них відправи, упевнитись, що обстанова та ритуал не суперечать церковним канонам, і, нарешті, встановити автентичність реліквій, яким там поклонялись. Каплиця синьйорин Саліна була найвідомішою в місті, і тому його превелебність вирішив відвідати її в першу чергу. Генеральний вікарій прибув до вілли спеціально для того, щоб напередодні візиту кардинала самому оглянути каплицю і попередити господинь. Прикрі поговори, які невідомо хто розпускав, дійшли навіть до його превелебності. Звичайно, вони стосувались цієї знаменитої каплички, а не самих княжен та їхнього права влаштовувати релігійні відправи вдома, — це не викликало жодних заперечень. Не підлягали сумнівам також тривалість і частота відправ; з цього приводу не було закидів, якщо не зважати на крайню відразу — зрештою, зрозумілу — з якою ставилися синьйорини Саліна до присутності сторонніх осіб на їхніх молитвах. Увагу кардинала привернув один образ, перед яким молились у віллі, та численні реліквії, виставлені в каплиці: щодо їхньої автентичності ходили вельми тривожні чутки, тому її слід було перевірити. Капелана, чоловіка досить освіченого, з хорошими перспективами, було викликано в єпархію, де йому, як то кажуть, добряче намилили тонзуру за те, що він не розкрив очей літнім синьйоринам.