Гепард

Коли вікарій увійшов до каплиці, проміння призахідного сонця осявало вівтар і падало на велику картину над вівтарем, перед якою синьйорини звикли молитися. То був чудовий портрет гарненької тендітної дівчини з очима, підведеними до неба; її м’яке темне волосся граціозно розсипалось по напівоголених плечах; у правій руці вона тримала зім’ятого листа; на схвильованому обличчі застиг вираз чекання, а великі чисті очі іскрилися радістю. На другому плані зеленів ломбардський пейзаж. Художник не намалював ні Ісусика, ні німбу, ні змія, ні зірок, ні взагалі будь-якого з тих символів, які завжди малюють на образах Діви Марії. Він, мабуть, вважав, що Богоматір можна буде впізнати по її дівочому виразу обличчя. Вікарій підійшов до вівтаря, піднявся на першу сходинку і, не перехрестившись, довго розглядав портрет з усмішкою захопленого цінителя мистецтва. За його спиною княжни побожно хрестились і шепотіли «Ave Maria»[158].

— Прекрасна картина, — мовив він нарешті, зійшовши зі сходинки. — Напрочуд виразне обличчя.

— Та це ж чудотворний образ, монсеньйоре, справді чудотворний, — зауважила бідолашна хвора Катерина, сидячи у своєму інвалідному кріслі. — Коли б ви знали, скільки чудес він зробив!

— Авжеж, чимало чудес, — докинула Кароліна. — Це Мадонна з листом. Пресвята Діва тримає в руці послання до свого божественного Сина, в якому просить його заступитись за народ Мессіни. Це заступництво Боже востаннє виявилось позаторік у чуді під час землетрусу.

— Прекрасна картина, що б вона не зображала. Дорогоцінний витвір мистецтва. Його треба берегти, як зіницю ока.

Монсеньйор вікарій почав оглядати реліквії: їх було сімдесят чотири, і вони займали повністю дві стіни праворуч і ліворуч од вівтаря. Кожна з них була вправлена в рамку, під якою висіла картонна табличка з основними даними щодо реліквії і номером документа, який підтверджував її автентичність. Самі документи, великі сувої з важкими печатками, зберігалися в накритій одамашком скрині, що стояла в кутку каплиці. Рамки були найрізноманітніші: з воронованого й полірованого срібла, зі шкіри, коралів та черепахових панцирів, з філіграні, з червоного дерева, з самшиту, обтягнуті червоним та синім оксамитом; великі, маленькі, восьмикутні, квадратні, круглі, овальні. Деякі з них не мали ціни, інші були куплені в крамниці Бокконі[159]. Однак для екзальтованих синьйорин, переконаних, що саме небо веліло їм бути охоронницями цих скарбів, усі вони, як і реліквії під ними, були однаково священні й недоторканні.

Думка збирати реліквії вперше з’явилась у Кароліни: вона десь розшукала стару опасисту донну Розу, напівчерницю, у якої були зв’язки майже в усіх палермських церквах, монастирях та релігійних братствах. Що два-три місяці донна Роза приносила до вілли Саліна якусь святу реліквію, загорнуту в м’який папір, і пояснювала, що їй пощастило вирвати цей скарб у однієї парафії, яка опинилася у фінансовій скруті, або в якоїсь знатної родини, що збанкрутувала. При цьому з цілком зрозумілих причин не згадувалось жодного імені, і в очах княжен ця стриманість донни Рози була гідна найвищої похвали. До того ж, докази автентичності, що їх завжди приносила донна Роза і передавала у руки княжнам, здавались досить переконливими: це були згортки паперу, списаного латинськими, грецькими та арабськими літерами. Кончетта, що керувала господарством та розпоряджалася фінансами, виплачувала гроші. Після цього залишалося знайти рамки і вправити в них реліквії. І знову Кончетта байдуже платила. Протягом цілих двох років ця колекціонерська манія не давала спати ні Кароліні, ні Катерині: вранці вони розповідали одна одній, які чудесні реліквії вони віднайшли уві сні, і починали сподіватись, що сни справдяться; нерідко, почувши про ці нічні видіння, донна Роза допомагала їх здійсненню. Що снилося Кончетті, не знав ніхто. Потім донна Роза померла, і приплив реліквій одразу ж припинився; правду кажучи, сестри теж уже наситилися ними.

Вікарій побіжно оглянув кілька реліквій, на які йому показали.

— Чудесні речі, чудесні… А які прекрасні рамки!

Потім він похвалив тонкий смак господинь, пообіцяв наступного дня, рівно о дев’ятій, повернутись разом з його превелебністю і, вклякнувши та перехрестившись перед скромним образком Помпейської Мадонни[160], що висів на бічній стіні, вийшов з каплиці. Стільці в передпокої спорожніли, і священики вмостилися в трьох екіпажах, які чекали на них посеред двору, запряжені вороними кіньми.

Вікарій запросив до своєї карети капелана, отця Тітта, який сприйняв це, як найвищу честь. Монсеньйор мовчав. Карета проминула вже розкішну віллу Фальконері, коло якої цвіла бугенвілія, переливаючись каскадами через паркан чудово доглянутого саду. Коли ж вони звернули на шлях, який поміж апельсиновими садами вів прямо до Палермо, вікарій заговорив:

— Як ви могли, отче Тітта, стільки років відправляти службу Божу перед портретом цієї дівки? Дівки, яка одержала любовного листа і чекає на свого коханця! Не вдавайте, ніби й ви прийняли його за святий образ!