Гепард

— Ваша вельможносте, прибула княгиня. Її автомобіль уже на подвір’ї.

Кончетта підвелась, поправила зачіску, накинула на плечі мережану шаль; вигляд її знову став царствено-холодний. Коли вона ввійшла до передпокою, Анджеліка вже підіймалась по зовнішніх сходах; вона страждала розширенням вен на ногах, які у неї завжди були трохи закороткі й погано тримали її, тому вона ледве йшла, спираючись на руку свого лакея, чия надто довга чорна ліврея підмітала сходи.

— Люба Кончетто!

— Мила Анджеліко! Ми вже цілу вічність не бачились!

Хоча з часу останнього візиту Анджеліки не минуло й тижня, жінки так любили одна одну, що зустрічались мало не щодня (через кілька років подібні почуття живили одне до одного італійські та австрійські вояки, братаючись в сусідніх окопах).

Обличчя Анджеліки, якій було коло сімдесяти років, ще зберігало сліди колишньої вроди, і, дивлячись на неї, ніхто не міг би подумати, що через якихось три роки страшна хвороба перетворить її тіло на безпорадну мумію. Її зелені очі майже не змінилися, лише трохи потьмяніли, а зрадливі зморшки на шиї ховалися під широкими чорними стрічками вдовиного капора з вуалькою, який вона носила вже третій рік з якимось ностальгічним кокетством.

— Нічого не вдієш, — казала вона Кончетті, коли вони, обійнявшись, прямували до салону, — нічого не вдієш! Через це свято п’ятдесятиріччя висадки ґарібальдійців я не маю ні хвилинки спокою. Уяви собі — кілька днів тому мені запропонували увійти до почесного комітету, звичайно, на знак пошани до нашого любого Танкреда. Я на свою голову згодилась, а тепер часини вільної не маю. Треба і подумати, де розмістити ветеранів, які прибудуть з усіх кінців Італії, і розподілити запрошення на трибуни так, щоб нікого не образити, і забезпечити присутність усіх мерів сицилійських міст… До речі, люба, мер Саліни, клерикал, відмовився взяти участь у параді. Я зразу подумала про твого небожа Фабріцієтто, він прийшов до мене з візитом, там я його і впіймала. Він не зміг відмовитись, і в кінці місяця ми його побачимо на параді: він ітиме в сюртуку вулицею Свободи перед гарненьким прапорцем з написом «Саліна» отакенними літерами. Правда, чудово? Саліна вшановує пам’ять Ґарібальді! Це буде злиття старої і нової Сицилії. Я про тебе теж подумала, люба моя, — ось тобі запрошення. Ти сидітимеш серед почесних гостей по праву руку від королівської трибуни.

Анджеліка витягла зі своєї маленької паризької сумочки згорнутий папірець такого ж червоного кольору, як та шовкова хустка, яку Танкред колись носив на шиї.

— Кароліна та Катерина будуть незадоволені, — спокійно провадила вона далі, — але мені пощастило дістати лише одне запрошення, а ти, звичайно, маєш на нього більше право, ніж вони, — ти ж була улюбленою кузиною нашого любого Танкреда.

Анджеліка вміла гарно говорити; сорок років спільного життя з Танкредом — життя бурхливого й неспокійного, але достатньо довгого — давно стерли у неї останні сліди доннафуґатської вимови та манер. Вона настільки уподібнилась до нього, що навчилась навіть сплітати разом пальці рук так, як це звик був робити Танкред. Вона багато читала, і на її столі останні книги Анатоля Франса та Поля Бурже лежали поруч з творами д’Аннунціо та Матільди Серао[164]. В палермських салонах княгиня Фальконері вважалась спеціалісткою з французької архітектури: вона часто з неприхованим захопленням розповідала про замки над Луарою, напівсвідомо протиставляючи спокійність французького Ренесансу барочній примхливості палацу в Доннафуґаті, до якого відчувала глибоку відразу, незрозумілу для тих, хто не знав, яке безрадісне й сумне було в неї дитинство.

— Пробач, люба, я так забалакалася, що мало не забула головного. Зараз сюди має приїхати сенатор Тассоні. Він гостює у мене на віллі і хоче познайомитись з тобою: це великий друг нашого бідолашного Танкреда і його товариш по зброї. Здається, небіжчик багато говорив йому про тебе. Любий наш Танкред!

Вона вийняла із сумочки шовкову хустинку з тонесенькою чорною облямівкою і витерла свої все ще прекрасні очі.

Кончетті ледве вдавалося вставити слово в нескінченну балаканину Анджеліки. Почувши ім’я Тассоні, вона зовсім замовкла. Перед нею знов постала та далека, але все ще виразна в її пам’яті сцена, немов вона дивилася на неї крізь перевернутий бінокль: великий білий стіл, за яким сидять усі ті, хто тепер вже на тому світі; поруч з нею Танкред, який тепер теж уже покійний, як покійною є, фактично, й вона сама; його брутальна розповідь, істеричний сміх Анджеліки й не менш істеричні її сльози. Той обід став поворотним пунктом у її житті; шлях, по якому вона відтоді пішла, привів її у пустелю, де вже не жило ні згасле кохання, ні забутий гнів.

— Я чула про ті неприємності, які ви маєте з курією. Які вони справді набридливі! Але чому ти мене вчасно не попередила? Я б могла щось зробити, кардинал добре ставиться до мене. Боюсь, що тепер уже пізно. Але я знаю, до кого звернутись. Та й, зрештою, нічого не станеться.