Гепард

Усі зібралися в головному салоні вілли, оздобленому славетними настельними фресками та шовковими шпалерами, де мавпи передражнювали папуг. На придбаному тридцять років тому, оббитому яскравим синім сукном з червоними смугами дивані, який сильно дисонував з бляклими кольорами фресок і шпалер, по ліву руку од вікарія, сиділа синьйорина Кончетта. З обох боків од них у двох кріслах вмостилися синьйорина Кароліна та один з єзуїтів, отець Корті. Синьйорина Катерина, у якої були паралізовані ноги, сиділа в кріслі на коліщатах; решта церковників розмістились на кріслах, оббитих шовком у тон зі шпалерами, які тоді всім здавалися далеко не такими цінними, як ці крісла, предмет заздрощів усіх знайомих.

Усім трьом сестрам уже перевалило за сімдесят, і хоч Кончетта не була найстаршою з них, боротьба за верховенство, про яку було згадано вище, закінчилася поразкою сестер, тому ніхто б і не подумав заперечувати її роль повновладної господині в домі. Її зовнішність ще зберігала сліди колишньої вроди: огрядна й імпозантна в строгій чорній муаровій сукні, вона зачісувала своє густе сиве волосся так, що залишалося відкритим високе чисте чоло; ця зачіска, холодні зневажливі очі та гнівна зморшка на переніссі надавали їй владного, навіть урочистого вигляду. Її небіж, побачивши якось у книзі портрет знаменитої російської цариці, почав величати тітку «Катериною Великою». Можливо, хлопець не наважився б називати так свою доброчесну родичку, якби краще був обізнаний з російською історією.

Розмова тривала вже близько години, каву вже давно випили, надворі сутеніло. Монсеньйор вікарій почав резюмувати те, про що говорив раніше.

— Його превелебність по-батьківськи бажає, щоб відправи у приватних каплицях провадилися відповідно до ритуалу нашої святої матері-церкви. Саме тому він так цікавиться вашою каплицею, що являє собою справжній маяк для палермських католиків, і хоче, щоб реліквії, які шануються у вас, були гідними вашого дому.

Кончетта мовчала. Кароліна, старша із сестер, не витримала:

— Отже, ви хочете, щоб на нас усі знайомі пальцями показували?! Пробачте мені, монсеньйоре, але сама думка перевіряти нашу каплицю не повинна була з’явитись у голові його превелебності.

Вікарій поблажливо всміхнувся:

— Синьйорино, ви навіть уявити собі не можете, як мене тішить ваша схвильованість: вона — яскравий вияв щирої віри, такої приємної для нашої церкви і, звичайно, для Господа Нашого Ісуса Христа. Але саме для того, щоб іще більше розцвіла та очистилась ця віра, святий отець порадив провести такі обстеження, які, до речі, вже кілька місяців проходять у всьому католицькому світі.

Посилання на святого отця було, правду кажучи, не дуже доречним. Кароліна належала до тих католичок, які вважають себе побожнішими за самого папу. А коли Пій X запровадив деякі помірковані реформи, тобто анулював кілька другорядних релігійних свят, це кинуло її в розпач.

— Краще б цей папа займався своїми справами!

Потім вона подумала, що зайшла надто далеко, перехрестилась і забубоніла «Gloria Patri»[157].

Але в цю мить до розмови втрутилася Кончетта.

— Кароліно, не слід говорити те, чого насправді не думаєш. Що подумає про нас монсеньйор?

З губ вікарія не сходила добродушна посмішка: йому було трохи жаль цієї постарілої дитини, яка дотримувалася таких застарілих поглядів на католицьку віру.

— Монсеньйор думає, що перед ним сидять три святі жінки, — м’яко промовив він.

Отець Корті вирішив трохи розрядити атмосферу.

— Монсеньйоре, я один з тих, хто може найкраще підтвердити ваші слова. Отець Пірроне, пам’ять якого шанують усі, хто його знав, часто розповідав мені, коли я ще був послушником, у якій благочестивій родині виховувались синьйорини Саліна. А втім, це ім’я говорить само за себе.

Вікарію не терпілось перейти до діла.

— Синьйорино, оскільки все вже ясно, я, з вашого дозволу, хотів би оглянути каплицю, щоб розповісти його превелебності, який світоч щирої віри він побачить завтра.

За життя князя Фабріціо каплиці у віллі не було; кожного свята вся родина йшла до церкви, і сам отець Пірроне щоранку повинен був пройти чималу відстань, щоб відправити месу. По смерті дона Фабріціо, коли після довгих сварок за спадщину вілла стала виключно власністю трьох сестер, вони вирішили відкрити свою молитовню. Для цього вибрали затишний салон з колонами із штучного мармуру, який чимось нагадував римську базиліку, і, здряпавши із стелі поганську фреску, встановили в ньому вівтар. Так з’явилася каплиця.