Гепард

Крісло на балкон уже не виносили. Фабріцієтто й Танкред сіли поруч князя і взяли його за руки. Хлопець пильно вдивлявся йому в обличчя з природною цікавістю того, хто вперше спостерігає за агонією; але помирала не просто людина, а його дідусь. Танкред міцно стискав князеві руку і говорив, без упину говорив веселим голосом: він розповідав про свої плани, коментував політичні події; він уже був депутатом парламенту, його мали послати на чолі дипломатичної місії в Лісабон; він знав безліч цікавих секретів. Проте гугнявий голос і дотепні слова Танкреда пролітали над бурхливим потоком, яким виливалось з князя життя, навіть не торкаючись його поверхні. Дон Фабріціо був вдячний небожу за цю розмову і хотів міцно потиснути йому руку, але сили вже зовсім залишили його. Він був вдячний, але не слухав, що той казав. Він підводив підсумок свого життя, намагаючись відшукати в попелі згаяних років золоті зернинки щасливих хвилин: два тижні до одруження і шість опісля; півгодини, коли народився Паоло, коли він уперше відчув гордість від того, що дав новий пагін генеалогічному дереву роду Саліна (гордість була надмірною, тепер він розумів це, але радість — справжньою); кілька розмов з Джованні перед тим, як той утік із дому (точніше, кілька монологів, під час яких йому здавалося, що він відкрив у хлопця вдачу, схожу на його власну); численні години, проведені в обсерваторії, де через абстрактні обчислення він марно намагався збагнути незбагненне. Але чи можна було зарахувати ці години до активу його життя? Чи не були вони пасивним засмаком того блаженства, яке настає лише після смерті? А втім, тепер це не має вже ніякого значення, важливо лише те, що вони справді були.

Внизу на вулиці, під готелем, зупинився катеринщик і почав награвати жалісливу мелодію, марно сподіваючись зворушити чужоземців, яких у ту пору року в готелі не було. Він грав «Ти вже летиш до Бога»[153]. Дон Фабріціо з болем подумав, яким прокляттям для всієї багатостраждальної Італії є оця ось убога механічна музика. Танкред з притаманною йому інтуїцією вибіг на балкон, кинув монету і зробив знак, що досить. Зовні знову настала тиша. Гуркіт усередині посилився.

Танкред. Звичайно, до активу його життя належить і Танкред, його тонкий скептичний розум, чудове вміння маневрувати поміж життєвими труднощами, стримана, іронічна, але по-справжньому щира відданість. Небіж завжди приносив йому естетичне задоволення. Майже таке ж, як собаки: гладкий мопс Фіфі, запальний пудель Том, його улюбленець і друг, благородний і великодушний Свельто, чарівний пустун Бендіко, ніжний пойнтер Поп, який у цю мить, мабуть, шукає його в кущах та під лавками вілли Саліна і ніколи вже не знайде. Далі він згадав кількох коней, але це не викликало в нього ніяких емоцій. Йому також пригадались його приїзди до завжди незмінної Доннафуґати, відчуття традиції і вічності, виражене у камені й воді, мов замерзлий час. Веселе клацання курків під час полювання, влучні постріли у зайців та бекасів, кілька веселих жартів з Тумео, кілька хвилин каяття в монастирі посеред запахів плісняви і конфітюр. Невже це й усе? Ні, було дещо інше, але то були крихти золота, змішаного з землею: його вдоволення, коли він дотепно відповідав дурневі; радість, коли він у вроді та вдачі Кончетти вгледів справжні салінівські риси; приємна несподіванка, коли він одержав листа від Араґо[154], який бурхливо висловлював своє захоплення точністю його розрахунків руху комети Гекслі[155]. Чому б і ні? Захоплення публіки, коли йому привселюдно вручали золоту медаль у Сорбонні; гостре вдоволення, яке відчував од дотику до тонкого шовку краватки, від запаху дубленої шкіри, від вигляду кількох елегантних любострасних жінок, яких він зустрів на вулиці, — наприклад, тієї, яку помітив учора серед натовпу на Катанійському вокзалі в коричневому дорожньому костюмі та лайкових рукавичках. Здавалось, вона намагається розгледіти його виснажене обличчя, що манячіло за брудним вікном купе. А який галас зчиняла ця юрма… «Сендвічі!», «Кор’єре дель Ізола»[156]! Потім задуха в поїзді, нещадне сонце по приїзді в Палермо, нещирі обличчя, гуркіт водоспадів…

Князеві раптом захотілося підрахувати, скільки часу він по-справжньому жив, але розум уже не міг впоратись з найпростішими арифметичними операціями: три місяці, три тижні, цілих шість місяців, шість на вісім, вісімдесят чотири… сорок вісім тисяч… квадратний корінь з вісімсот сорока тисяч. Він напружив усі свої сили. «Мені сімдесят три роки, але з них я жив, по-справжньому жив, усього два… щонайбільше три роки». А страждання, турботи, скільки тривали вони? Це вже неважко підрахувати — решту років, сімдесят.

Князь відчув, що його вже ніхто не тримає за руки. Танкред швидко підвівся й вибіг з кімнати… Бурхливий потік нараз перетворився на спінений, несамовитий океан…