Гепард

Єзуїт любив його: коли він був ще хлопцем і шпурляв камінцями в горобців, той був уже дорослим чоловіком, сутулим від безперервного блукання і збирання трав. Його тішило також те, що коли дон П’єтріно продавав свої знадоби місцевим жіночкам, то завжди примовляв, що зілля буде безсиле, якщо не промовити певну кількість «Богородиць» чи «Отченашів»; зрештою, його обережний розум волів не знати, що саме містили ці трунки і задля яких цілей їх використовували.

— Звісно, ваша правда, доне П’єтріно, стократ ваша правда. Як же інакше? Але якщо вони не здеруть грошей з вас та з інших бідолах, то звідки вони візьмуть їх, щоб воювати з папою і відбирати в нього те, що йому належить?

Розмова точилася під м’яким світлом, яке тремтіло від вітру, що проникав крізь масивні віконниці. Отець Пірроне просторікував про неминучу конфіскацію церковних маєтностей: тоді село хай попрощається з несуворим пануванням абатства в околиці, з роздачею юшки під час суворої зими. А коли молодший з братів Скіро необережно бовкнув, що, можливо, тоді дехто з селян буде мати власний невеличкий наділ землі, в голосі єзуїта почулися рішучі нотки суворої зневаги.

— Побачите, доне Антоніно, ще побачите. Усе скупить мер, заплатить перший внесок і шукай вітру в полі. Так вже було в П’ємонті.

Врешті вони розійшлися, ще похмуріші ніж тоді, коли прийшли сюди: тепер вони матимуть на що нарікати ще зо два місяці. Залишився тільки зілляр, який тієї ночі не збирався іти спати, бо на небі був молодик, і він повинен був іти по розмарин на скелі П’єтрацці; він узяв із собою ліхтар і мав вирушити, тільки-но сходини скінчаться.

— Отче, ти от живеш серед благородних, то що ж пани кажуть про всю цю веремію? Що про це думає князь Саліна, адже він такий великий чоловік, грізний і гордий?

Отець Пірроне не раз ставив самому собі це питання, і відповісти на нього було нелегко, насамперед тому, що він не надав належної ваги словам, які сказав йому одного ранку майже рік тому дон Фабріціо в обсерваторії. Тепер він це розумів, але не міг знайти способу, щоб переказати це зрозумілими словами дону П’єтріно, який далеко не був дурнем, але краще знався на протизапальних, вітрогінних та, можливо, збуджуючих властивостях своїх трав, ніж на подібному філософуванні.

— Розумієте, доне П’єтріно, «панів», як ви висловились, зрозуміти нелегко. Вони живуть в особливому світі, а його створив не Бог, його створювали вони самі впродовж століть зі своїх радощів і тривог, зі свого особливого досвіду. Вони мають дуже розвинуту колективну пам’ять, а отже хвилюються або радіють з речей, які вас і мене зовсім не обходять, але для них вони вкрай необхідні, бо пов’язані з цією спадщиною спогадів, надій і страхів їхньої верстви. Боже провидіння забажало, щоб я став крихітною часткою найславнішого ордену вічної церкви, перемога якої неминуча; ваше ж місце по інший бік шкали, на іншому щаблі — не кажу, що нижчому, а просто інакшому. Коли ви знаходите густий кущ материнки, чи добряче гніздо шпанських мушок (їх ви теж збираєте, доне П’єтріно, я знаю), ви перебуваєте у прямому зв’язку з природою, яку Господь сотворив з однаковими можливостями для добра і зла, щоб людина мала свободу вибору. І коли вам доводиться давати поради злобним мегерам чи похітливим дівчатам, ви сходите в безодню століть аж до найтемніших часів, які передували світлу Голгофи.

Старий здивовано витріщив на нього очі: він хотів лише знати, чи князь Саліна був задоволений новим станом речей, а той йому торочить про шпанських мушок і світло Голгофи. «Начитався книжок, бідолаха, то й з глузду з’їхав».

— А пани не такі, вони живуть на всьому готовому. Ми, священики, даємо їм упевненість у вічному житті, а ви, зіллярі, забезпечуєте їх заспокійливими чи збуджуючими засобами. Я зовсім не хочу сказати, що вони лихі люди — цілком навпаки. Вони просто інші. Може, вони здаються нам диваками тому, що досягли щабля, до якого змагають усі ті, хто не є святим, тобто набули звички нехтувати земними благами. Може, саме тому їм байдуже до багатьох речей, які натомість дуже важливі для нас; того, хто живе в горах, не турбують комарі в долинах, а хто живе в Єгипті, не потребує дощовика. Але перший боїться снігових лавин, а другий — крокодилів, а от нас ці речі мало обходять. Вони мають свої страхи, про які ми й гадки не маємо: я бачив, як дон Фабріціо, серйозна і мудра людина, розсердився через погано випрасуваний комірець сорочки; і чув, що князь Ласкарі якось не спав від злості цілу ніч, бо на обіді в намісництві його посадили не на те місце. Отож, хіба вам не здається, що люди, яких хвилює лише стан їхньої білизни або дотримання протоколу, це люди щасливі, а отже вони — істоти вищого порядку?

Дон П’єтріно перестав будь-що розуміти: нісенітниць ставало щораз більше, тепер до них додатися комірці сорочок і крокодили. Але йому все ще допомагав здоровий глузд селянина.

— Якщо це так, отче, то всі вони попадуть в пекло!