Гепард

— Чому ж? Дехто з них буде проклятий, інші спасенні, залежно від того, як вони проживуть своє життя у тому своєму умовному світі. Так на око князь Саліна, мабуть, уникне згуби, адже гру свою він грає добре, за правилами, не шахрує. Господь Бог карає тих, хто добровільно порушує добре відомі йому божественні закони, хто з власної волі звертає на лиху дорогу. А той, хто йде власним шляхом, завжди у виграші, аби лише він не допускався негідних учинків. Коли ви, доне П’єтріно, продасте цикуту замість м’яти, знаючи про це, тоді горіти вам у пеклі. Але якщо ви вважаєте, що це таки м’ята, то стара Тана помре шляхетною смертю Сократа, а ви полетите прямісінько на небо, на крилах і в білосніжному облаченні.

Смерті Сократа старий зілляр уже не витримав і задрімав. Отець Пірроне помітив це і втішився: тепер він міг говорити вільно, не боячись, що його погано зрозуміють; а говорити він хотів, хотів утілити в конкретні фрази думки, які глухо ворушились у нього всередині.

— Вони ще й творять чимало добра. Коли б ви знали, скажімо, скільки родин опинилися б просто неба, якби вони не дали їм притулку! І взамін вони не вимагають нічого, навіть утримання від дрібних крадіжок. Це робиться не для похвальби, а завдяки чомусь схожому на атавістичний інстинкт, який не дає їм чинити інакше. Може це й не очевидно, але вони не такі егоїсти, як інші: розкіш їхніх домів, пишнота їхніх святкувань мають у собі щось безособове, щось схоже на велич храмів та літургії, щось, що служить ad maiorem gentis gloriam[130], і за це прощаються їм їхні гріхи. За кожен випитий ними келих шампанського вони офірують п’ятдесят келихів іншим, а коли кривдять когось, як це буває, то це грішить не їхня особистість, а радше їхня верства, яка потребує утвердження. Наприклад, fata crescunt[131], і дон Фабріціо взяв під опіку і виховав свого небожа Танкреда, тобто врятував бідолашного сироту, який інакше був би пропав. Але ви скажете, що він це зробив тому, що юнак теж належав до панів, що він навіть пальцем не ворухнув би заради іншого. Це правда, але чому він мав би це робити, якщо, правду кажучи, цілим серцем він переконаний, що «інші» — це невдалі екземпляри, глиняні вироби, погано виліплені гончарем, які не варто навіть випалювати?

Коли б ви, доне П’єтріно, в цю мить не спали, ви б кинулись казати мені, що панам не слід зневажати інших і що всі ми однаково підпорядковані законам любові та смерті і рівні перед Творцем; а я міг би тільки визнати вашу рацію. Але я б додав, що не варто звинувачувати у зневазі лише «панів», бо порок цей усезагальний. Професор університету зневажає вбогого вчителя парафіяльної школи, хоч і не показує цього, а оскільки ви спите, я можу без остороги сказати вам, що ми, церковники, вважаємо себе вищими від мирян, ми, єзуїти, маємо себе за кращих від решти кліру, так само як ви, зіллярі, погорджуєте зубодерами, які й собі вас осміюють. А лікарі теж насміхаються з зубодерів та зіллярів, хоч їх теж мають за ослів пацієнти, які збираються жити до ста літ, попри хворе серце чи печінку. Для суддів адвокати всього лиш набридливі типи, які намагаються перешкодити закону, а з другого боку, в літературі безліч прикладів сатири на бундючність, несумлінність, а то й ще гірші властивості суддів. Лиш ті, хто сапає землю, зневажають також себе самих, а коли вони навчаться зневажати інших, цикл замкнеться, і можна буде починати спочатку.

Чи ви колись думали, доне П’єтріно, скільки назв ремесел мають образливий відтінок? Починаючи від сажотруса, шевця та гречкосія до reotre та pompier[132] у французів? Люди не думають про заслуги шевців і пожежників; вони бачать у них тільки другорядні вади і називають їх хамами та зарозумільцями; і добре, що ви тепер не чуєте мене, бо я можу сказати вам, що мені чудово відоме поточне значення слова «єзуїт».

До того ж ці благородні принаймні зберігають гідність у біді: бачив я якось одного бідолаху, який вирішив накласти на себе руки наступного дня, але виглядав усміхненим і жвавим, як підліток перед першим причастям. А от якби вам, доне П’єтріно, довелося випити якусь вашу мікстуру з сенною, ціле село гуділо б від ваших лементів. Гнів і насмішка личать панам, а от скиглення і нарікання — ні. Я навіть можу дати вам пораду: якщо вам трапиться «пан», який бідкається і нарікає, придивіться до його генеалогічного дерева: ви обов’язково знайдете там висохлу гілку.