Гепард

«Так довго не триватиме, — думав Шевальє, — наша нова діяльна адміністрація незабаром змінить усе це». «Усе це давно вже мусило б змінитись, — сумно міркував князь, — але триває ще й досі і триватиме вічно — сто років, двісті… Потім усе стане іншим, ще гіршим. Ми були гепардами, левами, а ті, що прийдуть нам на зміну, будуть шакалами та гієнами. Але ким би ми не були — гепардами, шакалами, баранами — ми завжди вважатимемо себе сіллю землі». Шевальє та дон Фабріціо подякували один одному, потисли руки. Шевальє забрався в брудно-жовту, мов блювотиння, поштову карету на двох парах низеньких коліс. Кінь, сама лише шкура та кості, зрушив з місця.

Почало світати; перші промені нового дня, розірвавши сіру завісу хмар, не проникали крізь брудні віконця карети. Шевальє їхав сам. Карета підстрибувала на вибоїнах, а він, послинивши палець, протер шибку і припав до неї очима. У попелясто-сірому тумані перед ним хитався краєвид, якого нікому не вдасться змінити.

Розділ п’ятий

Отець Пірроне в Сан-Коно. Розмова з друзями та зіллярем. Родинні клопоти єзуїта. Залагодження клопотів. Розмова з «чоловіком честі». Повернення до Палермо.

Лютий, 1861

Отець Пірроне походив з простолюду: він народився у Сан-Коно, крихітному сільці, яке тепер завдяки автобусам стало супутником Палермо; але сто років тому воно належало, так би мовити, до окремої планетарної системи, віддаленої від свого сонця, тобто від Палермо, чотирма або п’ятьма годинами їзди екіпажем.

Батько нашого єзуїта був управителем двох маєтків, якими мало щастя володіти на території Сан-Коно абатство Святого Елевтерія. Ремесло управителя було тоді досить таки небезпечним для спасіння душі і для здоров’я тіла, бо примушувало підтримувати сумнівні знайомства і вислуховувати різні оповідки, нагромадження яких спричиняло певну хворобу, яка одним ударом (дослівно) звалювала хворого з ніг біля якогось парапету, замурувавши всі ці оповідки в його нутрі й сховавши їх від цікавості всіляких ледацюг. Одначе дон Ґаетано, батько отця Пірроне, зумів уникнути цієї професійної хвороби завдяки суворій гігієні, яка полягала в стриманості та передбачливому застосуванні запобіжних заходів, і мирно помер від запалення легенів однієї сонячної лютневої неділі, під шелест вітру, який теребив цвіт мигдалю. По ньому зосталася вдова і троє дітей (дві дочки і наш священик) у відносно непоганому матеріальному становищі; будучи людиною далекоглядною, він зумів чимало заощадити на вельми скромній платні, яку діставав від абатства, тому на момент смерті володів невеличким садком з мигдалевими деревами в долині, парою виноградників на схилах і невеличким пасовищем у горах. Звісно, були то мізерні посілості, але вони давали їх власникам певну вагу в умовах занепалої економіки Сан-Коно. Він був також власником хатини строго кубічної форми, розташованої при самому в’їзді у сільце з боку Палермо; хатина була пофарбована синім зовні і білим усередині, мала чотири кімнати на нижньому поверсі і стільки ж на верхньому.

Отець Пірроне покинув цю хатину в шістнадцять років, коли успіхи в парафіяльній школі та сприяння превелебного абата монастиря Святого Елевтерія спрямували його до архієпископальної семінарії, одначе впродовж років він не раз вертався туди — чи то щоб благословити шлюб сестер, чи щоб дати цілком зайве (у світському розумінні) відпущення гріхів вмирущому дону Ґаетано. От і тепер, наприкінці лютого 1861 року, він їхав туди з нагоди п’ятнадцятих роковин смерті батька. Як і тоді, день був вітряний і ясний.

Їхав він п’ять годин, підстрибуючи на вибоїнах і бовтаючи ногами позаду кінського хвоста. На стіни екіпажу були свіжо нанесені патріотичні малюнки, в центрі яких видніло сатанічне зображення яскраво-червоного Ґарібальді попід ручку зі святою Розалією кольору морської хвилі; вони викликали у нього нудоту, але коли вона вгамувалась, подорож виявилась цілком приємною. Долина, що простяглася від Палермо до Сан-Коно, поєднувала у собі пишні краєвиди приморської зони і непривітні пейзажі внутрішньої Сицилії; там дули різкі вітри, які оздоровлювали повітря і славилися своєю здатністю відхиляти траєкторію найвлучніших куль, тому стрільці, зіткнувшись з нерозв’язними балістичними проблемами, воліли вправлятися деінде. Зрештою візник поринув у безконечні спогади про заслуги покійного, якого добре знав, і його слова, не завжди придатні для синівських і священичих вух, як звичайно, тішили слухача.