Гепард

— Ще б пак, — урвав його Кавріаґі, — люди вже не бояться, що ми крастимемо у них курей. Якби ти тільки бачив нас під час подорожі з Палермо! Коли ми зупинялися на поштовій станції змінити коней, нам варто було лише сказати: «Терміново! Веземо наказ його величності!» — і коні з’являлись, немов з-під землі. Замість наказу короля ми показували конверт з печатками, у якому лежав рахунок неаполітанського готелю.

Коли ця тема була повністю вичерпана, стали говорити про те і про се. Кончетта й Кавріаґі сіли трохи осторонь, і граф показав дівчині подарунок, який він привіз їй з Неаполя, — «Пісні» Алеардо Алеарді в чудовій оправі. На темно-блакитній шкірі було витиснено князівську корону, а нижче — ініціали княжни: К. К. С. Нижче великими, схожими на готичні літерами було написано: «Завжди глуха». Кончетта вдоволено засміялась.

— Але чому ж глуха, графе? К. К. С. все добре чує.

Обличчя юного графа спалахнуло хлопчачою пристрастю:

— Так, глуха, синьйорино, глуха до всіх моїх зітхань, до всіх моїх стогонів і, до того ж, сліпа — сліпа до всіх тих благань, якими сповнені мої очі. Якби ви тільки знали, як я страждав у Палермо, коли ви од’їхали в Доннафуґату: жодного слова, жодного знаку крізь віконце, коли карета віддалялась. І ви хочете, щоб я не казав, що ви глухі! Та я каюсь, що не звелів витиснути ще й «безсердечна».

Княжна холодно перепинила цей пишний монолог.

— Ви ще не відпочили після дороги, у вас збуджені нерви, заспокойтесь. Краще прочитайте якийсь вірш!

У той час, як берсальєр сумним голосом декламував якийсь ліричний вірш, раз у раз безутішно зупиняючись, Танкред, стоячи біля каміна, витяг з кишені невеличкий футляр, обшитий небесно-блакитним сатином.

— Ось перстень, дядечку, перстень, який я подарую Анджеліці або, точніше, ти подаруєш моєю рукою.

Він натиснув кнопку, і всі побачили великий темний сапфір у формі плоского восьмикутника, оточеного тісним кільцем маленьких діамантів чистої води. В цьому персні було щось трагічне, але він ідеально відповідав тогочасним смакам і був цілком вартий тих двохсот унцій, які вислав на подарунок для нареченої дон Фабріціо. Насправді він коштував набагато менше: у ті дні в охопленому панікою Неаполі можна було майже задурно придбати чудові коштовності; грошей, що залишилися від присланої князем суми, вистачило і на брошку для синьйорини Шварцвальд. Хтось гукнув Кончетті й Кавріаґі, щоб і вони помилувались на перстень, але ті навіть не поворухнулись: граф уже бачив його, а Кончетта вирішила відкласти цю приємність на пізніше. Перстень переходив із рук у руки, всі захоплювались ним і вихваляли всім відомий добрий смак Танкреда.

— Але хтозна, чи він прийдеться до пальця дівчини? — зауважив дон Фабріціо. — Мабуть, доведеться шукати в Джірдженті ювеліра, щоб звузив або розширив його.

Очі Танкреда лукаво зблиснули.

— Зайве, дядечку, перстень якраз на її палець. Перед від’їздом я зняв мірку.

Князь замовк: такої завбачливості навіть він не сподівався.

Блакитний футляр уже обійшов усіх і знову опинився в руках Танкреда, коли за дверима хтось тихенько запитав:

— Можна?

То була Анджеліка. Вона так поспішала і хвилювалась, що не знайшла нічого кращого накинути, щоб захиститися від дощу, як широчезний селянський плащ із грубого темно-синього сукна. Огорнена жорсткими складками, дівчина здавалася в ньому неймовірно гарною, її великі зелені очі тривожно й розгублено сяяли з-під низько опущеної відлоги, в них світилась жага.

Її прихід і той контраст між її вродою та грубою одежиною вразили Танкреда, мов удар батогом; він схопився і, не вимовивши ні слова, побіг назустріч нареченій, обняв її і поцілував у губи. Футляр, який він тримав у правій руці, лоскотав їй потилицю. Юнак натиснув кнопку, вийняв перстень і надів його на підмізинний палець Анджеліки. Футляр упав додолу.

— Ось, люба, це тобі від твого Танкреда. — Потім з іронією в голосі докинув: — Подякуй також дядечкові! — І знову поцілував її.

Їхні тіла тремтіли від чуттєвого збудження, для них раптом перестали існувати і салон, і всі, хто був у ньому. Юнакові здавалося, що своїми палкими поцілунками він повертає собі цю прекрасну й підступну сицилійську землю, якою Фальконері володіли протягом сторіч і яка тепер, після марного бунту, знову верталась до нього, несучи з собою радощі безтурботного життя.