Гепард

Той, хто зробив би з цього висновок, що Анджеліка щиро кохала Танкреда, явно помилився б: вона була надто горда і надто честолюбна, щоб допустити бодай на коротку мить те самозабуття, без якого неможливе справжнє кохання; крім того, вона ще не мала достатнього життєвого досвіду і розуміння нюансів, щоб зрозуміти, чого вартий цей юнак. Однак, хоч Анджеліка і не кохала його, вона все-таки була в нього закохана, що, звичайно, зовсім не одне й те саме. Сині очі Танкреда, його іронічна лагідність, веселий тон, який так легко переходив у серйозний, хвилювали її навіть тоді, коли вона згадувала його, і протягом останніх двох місяців дівчина не бажала нічого іншого, як опинитися в його обіймах. Скуштувавши його пестощів, вона була готова забути їх і замінити пестощами іншого, як потім і сталося, але поки що вона й справді прагла його любощів. Натяк на інтригу, якої ніколи не було, раптом викликав у ній спалах найбезглуздішої з пристрастей — ревнощів до минулого. Проте це почуття швидко забулося, тільки-но вона тверезо згадала про ті вигоди, які обіцяв їй шлюб із Танкредом.

Дон Фабріціо, не вгаваючи, вихваляв свого небожа так, немов то був новий Мірабо[114].

— Він почав рано і почав добре, він доб’ється свого у житті.

Анджеліка кивнула своєю прекрасною голівкою на знак згоди. Взагалі-то її мало турбувала політична кар’єра Танкреда; вона належала до тих дівчат, для яких політичні події відбуваються немов у іншому світі, і не могла б навіть уявити собі, що одна коротка промова Кавура[115] через певний час та за допомогою найрізноманітніших зубчастих передач може вплинути й на її власне життя і якимсь чином змінити його. Як і кожна сицилійка, Анджеліка міркувала: «У нас є гроші, і цього досить, дарма, чого він там доб’ється!» Ці наївні міркування вона згодом відкинула геть, ставши через багато років одним з найхитріших закулісних радників Палати депутатів та Конституційного суду.

— Крім того, Анджеліко, ви ще не знаєте, який Танкред забавний! Він завжди все знає і завжди бачить речі з несподіваного боку. Коли ти з ним і коли він в ударі, світ здається смішнішим, ніж звичайно, і серйознішим водночас.

Що Танкред був забавний, Анджеліка добре знала; що він був здатний відкривати нові світи, вона теж не сумнівалась відтоді, як вперше поцілувалася з ним двадцять п’ятого вересня за лавровим живоплотом (то був один із кількох їхніх поцілунків, офіційно зареєстрованих її батьком). Цей поцілунок був набагато приємніший, ніж той, яким вона торік обмінялася з сином садівника в Подджо-а-Каяно. Для Анджеліки мало важили душевні якості чи розумові здібності нареченого, принаймні важили набагато менше, ніж для їхнього любого дона Фабріціо — такого симпатичного, але надто вже «інтелектуального». Танкред для Анджеліки був запорукою того, що вона займе місце в перших рядах сицилійського вищого світу, де вона сподівалася побачити такі чудеса, яких насправді там ніколи не було. Вона також сподівалась знайти в ньому палкого співучасника любовних утіх. Якщо він, на додачу, ще й переважає її розумом, то честь йому й хвала, але їй до цього нема ніякого діла. На розваги завжди буде час і змога. Але тепер їй хотілось, щоб він був поруч з нею — байдуже, розумний чи дурний — і щоб, як колись, лоскотав їй потилицю.

— Господи, як би я хотіла, щоб він тепер був серед нас!

Цей вигук, який і завершив цей її вельми вдалий візит, зворушив усіх присутніх своєю явною щирістю, хоч ніхто не знав його справжньої причини. Після цього гості стали прощатись. Невдовзі, у супроводі конюха, що ніс попереду запалений ліхтар, від золотистого світла якого у них під ногами багряніло опале листя платанів, вони повернулись до дому, переступити поріг якого не дозволили Пеппе Смерді смертельні шротини, вп’явшись у його поперек.

Позбувшись турбот, дон Фабріціо відновив свої старі звички і зокрема читання ввечері. Восени після вечірньої молитви вже починало смеркати, і вся родина збиралася біля каміна, чекаючи обіду. Князь голосно читав уривки з нового роману і здавався втіленням благодушності, сповненої власної гідності.